2

~Він відверто демонстрував свою ненависть, роблячи її життя нестерпним кожним своїм словом і вчинком.~

Ще один жахливий ранок, сповнений ненавистю Шона до мене. Вчора ввечері він знову випив забагато й хотів побити мене, та в нього забракло сил і він заснув прямісінько на підлозі, а прокинувшись почав лаятися й звинувачувати мене у всіх гріхах світу. 

— Як ти могла дозволити мені спати на підлозі? — зав'язує червону краватку на шиї.

— Я намагалася тебе розбудити…

— Погано намагалася! — гаркає він.

— Я не змогла тебе підняти… після операції мені не можна. 

— Досить нагадувати мені про те, що тобі робили операцію! Ти хочеш викликати в мене жалість, Хейзі? 

Хейзі. Мене вже нудить від того, як він промовляє моє ім'я. Мені завжди подобалося таке скорочення, та не з його вуст. 

— Ні. — ковтаю ком, що утворився в горлі. — Будеш снідати? 

— Ні, я вже запізнююся на зустріч. — звинувачує мене. 

— Вибач. 

Чоловік ховає свій мобільний до кишені піджака, оглядаючи мене. 

— Сходи купи собі сукню нову, — дістає гаманець і віддає банківську картку. — Ввечері важлива вечеря з партнерами, хочуть щоб я був з дружиною. 

— Якого кольору має бути сукня? 

— Чорна та доволі дешева. Не витрачай забагато.

— Гаразд. 

На початку нашого подружнього життя я купила сукню зеленого кольору, на ділову вечерю, і дуже про це пожалкувала. Шон проклинав мене увесь вечір. З того дня я постійно уточнюю усі деталі стосовно мого наряду на будь-який вихід у люди. 

— Тебе забере водії, зустрінемося вже біля ресторану. — цілує мене в щоку. — Сподіваюся, ти будеш весела ввечері, а не така, як зараз. 

— Буду весела. 

— Молодець, Хейзі. 

Нарешті Шон виходить з квартири і я можу видихнути з полегшенням. У повітрі досі відчувається його аромат, і це не дає мені повністю розслабитися. 

— Я справді готова вбити цього сучого сина. — озираюсь. 

На кухні стоїть Емілія, наша хатня робітниця.

— Привіт, — підходжу до неї. — Ти давно прийшла?

— Дай подивитися.

— На що? — не розумію жінку. 

— На твій шрам. 

— Він заклеєний. 

— Скільки ще ти будеш терпіти його?

— Це не твоє діло. — відповідаю доволі грубо.

Емілія єдина людина, яка турбується про мене. 

— Ну так, не моє. — запускає посудомийну машину. — От тільки, я бачила, як цей гівнюк мив ніж. 

Замовкає і дає мені зрозуміти той факт, що вона знає про те, що це Шон хотів мене вбити.

— Він приніс ніж до будинку?! 

— Ага. Я ж кажу, він повний дурень.

— Впливовий та сильний дурень, Емілія. — виправляю її.

— Ти чекаєш поки він вб'є тебе? Чому не підеш від нього?

— Шон не дасть мені розлучення, — опускаю погляд на стіл й гладжу його рукою. — Я до кінця своїх днів тепер належу йому. 

— Що за маячня? Хейзел, ти така молода, в тебе все життя попереду! 

— Ти думаєш я нікчема? — на очах бринять сльози. 

— Ні..

— Не відповідай. — закидую голову назад, щоб не плакати. — Я й сама прекрасно знаю хто я, і чого варта. 

— От тільки ти не правильно знаєш! 

— Досить! Йди працюй Емілія і не лізь у моє життя. 

Жінка лише киває головою й нічого не кажучи йде геть з кухні. Почуваю себе паршиво. Емілія хотіла допомогти, а я так вчинила з нею. В мене почалася жахлива мігрень, і тиск напевно піднявся. Ледве відкривши аптечку я ковтнула дві пігулки від головної болі і запила їх водою з-під крана. Гіркий присмак пігулок залишився у роті ще на якийсь час. Коли біль минула, я зробила собі кави й пішла до спальні. Хочу ще трохи відпочити, а потім поїду до торгівельного центру. 

Минуло вже два тижні, як мене виписали з лікарні, а я досі не викинула кофту у який була у той день, коли мене хотів вбити Шон. У цій кофті я познайомилася з Ейденом. Та з кожним днем я все менше впевнена в тому, чи справді існував Ейден, чи це лише моя уява. Психолог каже, що це може бути лише моя фантазія. Що я придумала людину, яка хотіла мене врятувати. Точніше, моя підсвідомості його намалювала у моїх спогадах.  

Ховаю закривавлену кофту до коробки у шафі. 

Водій відвіз мене до торгового центру і я попленталася до першого магазину. Обирати сукню я геть не хотіла, та якщо не зробити цього, то я дам ще один привід Шону напасти на мене й сказати, яка я жахлива. Один чи два раза на день я думаю про те, що мені було краще померти у той день, та потім згадую очі Ейдена, його голос та навіть його спокій і мені хочеться думати, що він не даремно врятував мене. Як би я хотіла зустрітися з ним. Поруч з ним мені було спокійно. Нехай хоч на секунду, та я хочу зустрітися з ним, побачити його очі, зрозуміти, що Ейден дійсно існує. 

— Як тобі ця? Мені здається непогано. — підслуховую розмову сусідньої примірочної. 

Поруч зі мною дві подруги, не знаю скільки їм років, та я однаково заздрю їм. 

— Ні, цей колір тобі не підходить.

— Тоді який?

— Ось цей. 

— Ти серйозно? Чорний? — мене насмішила реакція. — В мене весь гардероб такого кольору! 

— То й що? Чорний — це база. 

— Беру червоний і все. 

— І нащо я тоді тут? 

Всі ходять по магазинах у двох, а то й більше. Лише де-не-де я помічала людей, що самі блукають серед рядів одягу та взуття. І я серед них. Мені немає з ким ходити до магазину, немає з ким дивитися кіно, немає з ким розділити горе чи радість. Після заміжжя я розірвала усі зв'язки з друзями та знайомими. Брітні, — моя найкраща подруга, — була проти того, щоб я виходила за Шона, але я нічого не могла вдіяти. Шлюб з ним був вигідний моїм батькам, а я їх донька, тож маю бути вдячною за все, що вони роблять для мене.

Брітні всіма силами намагалася врятувати мене з цього шлюбу, та не вдалося. Шон наказав мені обірвати з нею усі зв'язки і ніколи більше не контактувати. А все через те, що Брітні доповіла у поліцію про домашнє насилля. Я пообіцяла, що ніколи не буду спілкуватися з нею, але взамін Шон не буде чіпати Брітні. Я змогла її захистити і це головне.