2. Пташка в клітці

«Її відчай не мав звуку. Лише подих, який боявся видати себе.»

Я приходжу до тями у лікарні. Поруч сидить Шон і щось поспіхом друкує на своєму ноутбуці. 

«Робота понад усе!» – він завжди так каже. 

Думаю, навіть якби сам лежав на цій койці, усе одно працював би. 

У руці – крапельниця, а над вухом настирливо пікає апарат, що діє мені на нерви.

Шон виглядає так, ніби щойно зійшов зі сторінок глянцевого журналу: ідеальна зачіска, бездоганно випрасуваний костюм, білосніжна сорочка, дорогий годинник і взуття, що виблискує чистотою. Чи так має виглядати чоловік, який хвилюється за свою дружину? Сумніваюся. Швидше, саме так виглядає чоловік, який хотів її вбити.

– Давно прийшла до тями? – його голос спокійний, але холодний.

Я ковтаю в'язку слину, збираючись відповісти, та він не дає мені й слова сказати:

– Мені байдуже. Краще мовчи. 

Чоловік закриває ноутбук і підходить ближче. Відчуваю його запах – змішаний аромат дорогого парфуму та тютюнового диму. Від цього мене починає нудити ще більше. 

– Хейзел, ти пам’ятаєш, що сталося?

Його голос не просто байдужий. У ньому криється щось більше. Загроза.

Я не повинна пам’ятати.

– Пам’ятаєш чи ні? – у його тоні чуються нотки роздратування.

– Так, – ледве вимовляю. – Ти хотів вбити мене.

Шон посміхається. Посмішка зла, хижа, я б навіть сказала диявольська.

– Хейзі, ти ж знаєш, що це неправильна відповідь?

Він кладе руку мені на шию і легенько стискає. Але навіть цього вистачає, щоб я почала задихатися.

– Подумай ще раз... Що з тобою сталося?

Якби ж хтось зараз зайшов і побачив це. Побачив, як Шон хоче вбити мене. Але ніхто не заходить.

– Я не бачила...

Його пальці відпускають мою шию, і я починаю кашляти. Мені потрібна вода.

– Води? – він відразу розуміє, що я її шукаю.

– Будь ласка...

– Що з тобою сталося, Хейзел?

– Не знаю, – у горлі пересохло, – я не бачила нападника...

– Ось і розумничка.

Він простягає мені пляшку з водою.

– Але якщо скажеш щось поліцейським – я точно тебе вб’ю, сука.

– Я нічого не скажу.

– Я знаю… Я чудово знаю, Хейзі.

Шон ніжно проводить рукою по моєму волоссю. Я відводжу погляд, роблю ковток води. Він уважно спостерігає, як я п’ю.

Двері відчиняються і заходить медсестра.

– Ваша дружина отямилася? – жінка підходить до мене, перевіряє показники на апараті. – Чому ви не покликали мене?

– Я не встиг, – його голос звучить інакше. Лагідно, турботливо. – Вона прокинулася й попросила води, я дав їй, а тут і ви зайшли.

Говорить, як чоловік, що хвилюється за дружину. Але це брехня. Шон – чудовий актор. Недарма він адвокат. 

– Я покличу лікаря.

– З Хейзел усе гаразд?

Медсестра ігнорує його питання й виходить.

Це злить Шона. Він стискає кулаки, але нічого не каже. Я знаю, що зараз можу почуватися у відносній безпеці. Він не наважиться вдарити мене тут. Не в лікарні. Бо за хвилину сюди зайде лікар, і пояснити, звідки в мене синець чи кров, буде вже не так просто.

Шон обожнює бити слабших. Він насолоджується моїм страхом. Йому подобається усвідомлювати, що він сильніший за мене.

Його сестра Лінда порвала з ним усі зв’язки після того, як у підлітковому віці він ледь не вбив її. Я знаю цю історію від самої Лінди – між нами теплі стосунки. Саме Лінда застерігала мене, хотіла вмовити не виходити заміж за її брата, але я не слухала. Та й не могла я відмовитися. За мене все було вирішено. 

Того квітневого дня, Лінді було шістнадцять, а Шону – дев’ятнадцять, він щойно повернувся з університету на канікули. Після сімейного обіду батьки пішли до своєї кімнати, а Лінда з Шоном залишилися на кухні. Зав’язалася суперечка, і, коли сестра підвищила голос, Шон схопив її за волосся й ударив обличчям об стіл. Потім розбив вазу об її голову. Лінда могла померти, та її врятували лікарі. Вона розповіла батькам, що насправді сталося, але ті просто відправили її до приватної школи. Батьки стали на захист свого сина–тирана. Відтоді дівчина ігнорує дзвінки брата і приїжджає лише на великі свята – Різдво, День Подяки.

– Показники в нормі, – лікар кладе ручку в кишеню халата. – Реакція теж у порядку.

– Коли я зможу забрати її додому? – питає Шон.

– Не найближчим часом, містере Круз, – лікар знімає окуляри. – Ваша дружина отримала ножове поранення. Їй дуже пощастило, що хтось вчасно надав медичну допомогу й навіть зашив рану. – його погляд зупиняється на мені. – Але ризик для життя все ще є.

– Люба, ти пам’ятаєш, хто допоміг тобі?

У голові з’являється образ Ейдена. Його уважний погляд, холодні пальці на моїй шкірі. Незважаючи на обставини, ця мить здається "майже” приємною. Він врятував мене. І я ні за що не розкажу про нього. Бо Шон точно знайде його. А що тоді? Важко сказати. Адже Ейден мене врятував, а Шон – хотів убити. Тепер вони вороги.

– Люба? – голос чоловіка напружений, а у його очах злість.

Я мовчу. Він ненавидить чекати.

– Ні, – зрештою кажу, – Я не пам’ятаю. Намагаюся, але… нічого.

– Ким би не була ця людина, – лікар зітхає, – Вона врятувала вас. Нехай береже її Господь.

– Так, нехай береже…

– Місіс Круз, якщо вам щось знадобиться, натисніть сюди, – медсестра показує на кнопку біля мого ліжка. – Я одразу прийду.

В її погляди я помітила розуміння. Вона розуміє, хто такий Шон насправді. Можливо, вона й сама проходила через таке, тому так легко зрозуміла, що до чого. Або ж, вона щодня бачить схожі ситуації. Цього я точно не знаю, але відчуваю вдячність до неї.  

– Гаразд. Дякую.

– Відпочивайте.

Шон проводжає їх поглядом, поки двері не зачиняються.

Ми залишаємося вдвох.

Я і він.

Я і людина, яка так сильно хоче мене вбити.

Шон неквапливо підходить ближче.

– Хейзі, ти справді нічого не пам’ятаєш?

Ковтаю в’язку слину. Серце завмирає. Мені важко брехати. Мабуть, я просто не вмію цього робити.