1

~Життя поруч із ним було схоже на нескінченний кошмар, з якого не було пробудження.~

З кожною секундою дощ ставав все сильніше, та мені вже байдуже. Одяг весь мокрий, тіло холодне, а з рани продовжує витікати кров. В цей момент я й справді думаю, що помру. Можливо, навіть сподіваюся на це. 

Отямившись через різку біль, що була по всьому тілу, я тяжко дихала. Відчуття, що в мене ще раз вставили кухонний ніж і витягли його. Ковтаю слину, в горлі пересохло. Як я тут опинилася? Та й взагалі де я? Оглядаю приміщення. Це щось схоже на дім на колесах. 

— Отямилася? — здригаюся. — Тихо, я не збираюся ображати тебе. 

Дивлюся на чоловіка, що стоїть при вході: доволі молодий, коротка стрижка, міцна статура та брудний одяг. 

— Хто ви? — питаю хриплим голосом.

— Вода позаду тебе, — вказує рукою. 

Дістаю пляшку, вона повна, але раптом він туди щось додав? Байдуже. Я й так ледве не померла. 

— Дякую.

Напившись вдосталь, я поклала пляшку, де вона була до цього. 

— То, хто ти? — повторюю своє запитання. 

— Я Ейден.. А тебе, як звати? 

— Хейзел. 

Цікаво, чи справжнє ім'я він назвав? Навіть, якщо ні, то мене це не має стосуватися. Принані, це ім'я йому підходить. 

Дивлюся на живіт. Моя рана більше не кровоточить, а на кофті залишилася дірка після ножа, яким мене порізав той козел. Ейден врятував мене? Але навіщо? Що йому потрібно від мене?

— Не думай зайвого. — відчуття, що він читає думки. — Я йшов по вулиці, побачив тебе за смітником і вирішив допомогти. 

— Ти медик? 

— Без диплому. 

— Чому? — мовчки дивитись і я все розумію. — Не моя справа, гаразд. 

— Ти знаєш хто порізав тебе? — він зачиняє двері до трейлеру і я помічаю на його шиї частину татуювання. 

— Так. 

— Тоді, як стане краще йди до поліції. Замах на вбивство – це не жарти. 

Чоловік виглядає втомленим.

— Мені краще, я вже піду. 

Різко підводжуся з ліжка й падаю прямісінько в його обійми. 

— Як хочеш, — відпускає. — Ми зараз на околиці, найближче поліцейське відділення за три милі звідси.

— Я дійду. — намагаюся стояти рівно. 

— Пішки? — піднімає брови. — Ти почнеш стікати кров'ю, якщо пройдеш стільки. 

— А тобі не має бути байдуже? 

В голові паморочиться, а ноги так сильно болять, що я ледве можу стояти. На те, щоб контролювати свій язик мені вже не вистачає сили. 

— Думаєш, мені не байдуже? — відкусив сосиску, що дістав з холодильника. 

— Не потрібно було мене рятувати. 

— Гаразд. — байдужим голосом відповідає. 

Він такий дивний. Виходжу з трейлера й розумію, що вже глибока ніч. Озираюся на чоловіка, та він навіть не дивитися на мене. Що ж, гаразд. Гірше вже не буде. Роблю крок, другий, третій, а потім опиняюся на землі. Все стало боліти вдвічі сильніше і я намагаюся не закричати від болю. Двері до трейлеру досі відчинені, але я не бачу Ейдена. 

— Далеко дійшла. — вмикає ліхтарик і світить мені в обличчя. — Прибери руки... Слухай, я маю оглянути тебе. 

Прибираю руки від живота. Ейден підіймає край моєї кофти, що досі волога після дощу. Пов'язка, яку він мені наклав, стала рожевого відтінку. Рана знову відкрилася. Якийсь час він мовчки оглядав мою рану, я навіть могла чути його серцебиття у такій тиші. Спокійне та рівне. 

— Доведи мене до найближчої зупинки, — кажу я, коли він вимкнув ліхтар. — Не хочу створювати тобі проблеми.

— Життя без проблем не цікаве. 

З легкістю піднімає мене на руки і несе до трейлеру. Садить на стілець біля газової плити, яка вкрита товстим шаром пилу.

— А ти не любиш готувати, — намагаюся пожартувати, поки Ейден діставав необхідні речі. 

— Я купив цей трейлер дві години тому за п'ятнадцять баксів. — скептично дивиться на мене. — Ще питання?

— Ні. 

Жарт взагалі був невдалим. Не думаю, що мені варто взагалі відкривати рота зараз. 

— Знімай кофту, — набирає якусь рідину у шприц. 

Згадую про те, що я навіть без бюстгальтеру чи якогось топу. 

— Я вже все бачив, тож знімай. 

Від його слів легше мені не стає, та я знімаю кофту. Сподіваюся він не якийсь збоченець, хоча й це буде для мене не вперше. Мій чоловік стільки разів знущався наді мною, що я навіть нічого не відчую. 

— Я введу тобі знеболювальне, потім зашию рану. 

— Зашиєш? 

— Я вчився на хірурга, — відкриває якийсь кейс, — в мене є необхідна голка та спеціальні нитки для накладення швів. 

— Байдуже, — лягаю на ліжко. — Якщо помру, то просто закопай мене десь у цьому лісі. 

— Гаразд. 

Можливо, я сьогодні справді помру і тоді, мій чоловік вийде сухим з води. Ніхто ніколи не дізнається, що він робив зі мною, і що це врешті-решт він вбив мене. Я досі пам'ятаю його очі, коли він вставив ніж мені у живіт. 

— Ти сама винна.

Та у чому була моя вина? Я все робила, як він хотів. Жодного разу навіть не підвищила на нього голос. Покинула роботу, яку так обожнювала. Постійно готувала тільки те, що він любить. Прибирала за ним і завжди зустрічала з посмішкою. Мені лише двадцять п'ять, а я вже має десятки переломів. 

Зараз я чудово розумію, що жахливо боялася його. Настільки сильно, що навіть не могла комусь сказати про те, що він б'є мене. 

— Я закінчив. 

Грубий голос Ейдена повертає мене до реальності і я розумію, що плачу. 

— Я можу залишитися тут? — питаю.

— В такому положенні? — киваю. — Гаразд. 

Чоловік мовчки дістає ковдру і накриває нею мене. Точніше, мій оголений торс. 

— Я буду на вулиці. — нічого не відповідаю. 

Як моє життя стало таким? 

Чоловік, що клявся мені у коханні — хотів вбити мене. Я зараз невідомо де, невідомо з ким і на додачу, я лежу гола на цьому брудному ліжку. Якщо, це взагалі ліжко. 

Лежачи тут, я чую власне серцебиття і від цього стає тільки гірше. Думки починають заполоняти мій мозок і я вже не контролюю ритм серця. Мій мозок раз за разом прокручує момент, як Шон, — мій чоловік, — вставляє кухонний ніж у мене. Його задоволений погляд і ці слова, що я сама винна у цьому. Мені стає дурно і я вже втрачаю самоконтроль. Повітря у цій “будці” стає дедалі менше.