1. Порятунок

«Життя поруч із ним було схоже на нескінченний кошмар, з якого не було пробудження.»

…З кожною секундою дощ стає все сильніше, та мені вже байдуже. Одяг весь мокрий, тіло холодне, а з рани продовжує витікати кров. В цей момент я й справді думаю, що помру. Можливо, навіть сподіваюся на це… 

Різкий біль проноситься по всьому тілу, змушуючи мене різко вдихнути. Здається, що мені встромили ніж, потримали кілька секунд, а потім безжально вирвали. Легені працюють важко, кожен вдих дається із зусиллям. Я ковтаю слину, відчуваючи сухість і нестерпний біль у горлі. Де я? Це точно не лікарня.

Повільно розплющую очі, але зір ще затуманений. Все довкола здається розмитим, проте поступово я починаю розрізняти деталі. Тісний простір, обшиті деревом стіни, невелике вікно із засмикнутою шторою… Дім на колесах? 

Раптом мене пронизує холод від чужого голосу: 

– Отямилася? – Я здригаюся. – Тихо, я не збираюся тебе ображати.

Підводжу погляд і бачу чоловіка, що стоїть біля входу. Він доволі молодий, коротко підстрижений, міцної статури. Його одяг брудний, ніби він довго не переодягався. 

– Хто ви? – Мій голос хрипкий, слабкий. 

Незнайомець киває у мій бік.

– Вода позаду тебе.

Я беру пляшку, уважно її оглядаю. Вода чиста, прозора. Пляшка повна, видно, що нова. Але чи можу я довіряти цьому чоловікові? Раптом він щось туди підсипав? Байдуже. Я й так ледве не померла. Струшую головою, відганяючи параною, й роблю кілька жадібних ковтків. Холодна рідина освіжає пересохле горло, наповнюючи тіло хоч якоюсь силою. Напившись вдосталь, я повертаю пляшку туди, де вона була.

– Дякую. 

Чоловік лише злегка киває, спостерігаючи за мною.

– То, хто ти? – повторюю запитання.

– Я Ейден. А тебе як звати?

– Хейзел.

Цікаво, чи це справжнє його ім’я? А втім, яка мені різниця? Принаймні воно йому підходить.

Я опускаю погляд на свій живіт. Рана більше не кровоточить, але на кофтині залишилася дірка від леза, та плями від крові. Усе це здається сюрреалістичним. Я мала б зараз валятися на холодній землі за смітником, але замість цього перебуваю в трейлері з незнайомцем.

Ейден врятував мене? Але навіщо? Що йому потрібно від мене?

– Не думай зайвого, – промовляє він, і я здригаюся. Він читає думки чи що?

– Я просто йшов вулицею, побачив тебе за смітником і вирішив допомогти.

– Ти медик?

– Без диплому.

Я вдивляюся в його обличчя, а він мовчить. Погляд важкий, трохи виснажений. Не хоче говорити.

– Гаразд, не моя справа, – знизую плечима.

– Ти знаєш, хто тебе порізав? – він зачиняє двері трейлера, і я помічаю на його шиї татуювання. Чи то частина якогось символу, чи літера, але я не встигаю добре розгледіти.

– Так.

– Як стане краще, йди до поліції. Замах на вбивство – це не жарти.

Його голос спокійний, але втомлений. Він говорить це так, ніби сам не раз стикався з подібним.

– Мені вже краще, я піду.

Намагаюся різко підвестися з ліжка, але світ навколо завалюється. Ноги підкошуються, і я падаю просто в обійми чоловікам, якого бачу вперше.

Його руки миттєво обхоплюють мене, утримуючи від падіння. Від нього пахне чимось дивним – суміш тютюну, бензину і ще чогось, чого я не можу розпізнати.

– Повільніше, – тихо каже він.

Я відчуваю, як у нього гучно б’ється серце. Чи то від несподіванки, чи, можливо, від чогось іншого.

– І за це дякую, – бурмочу, намагаючись не хитатися. Я могла б знову впасти, але вперто тримаюся на ногах. – Та я справді краще піду.

– Як хочеш, – байдуже знизує плечима й відпускає мене. – Ми на околиці. Найближче поліцейське відділення за три милі звідси.

– Дійду, – вперто відповідаю, намагаючись стояти рівно.

Ейден піднімає брови.

– Пішки? Ти почнеш стікати кров’ю, якщо пройдеш стільки.

– А тобі не має бути байдуже?

Голова паморочиться, ноги ниють від болю, і я ледь тримаю рівновагу. Сил, щоб стримувати язик, більше не залишилося.

– Думаєш, мені не байдуже? – спокійно питає він, дістаючи з холодильника сосиску й відкушуючи шматок.

– Не потрібно було мене рятувати.

– Гаразд, – його голос залишається байдужим.

Він такий дивний.

Я виходжу з трейлера і одразу відчуваю, як нічне повітря пробирає до кісток. Навколо – суцільна темрява, тільки вдалині мерехтять вогні міста. Озираюся. Ейден навіть не дивиться в мій бік.

Ну що ж, гірше вже не буде.

Роблю крок. Другий. Третій…

Світ навколо пливе. Раптовий спалах болю пронизує тіло, і я падаю, стискаючи живіт. Вдихаю повітря крізь стиснуті зуби, намагаючись не закричати.

Двері трейлера досі відчинені, але Ейдена не видно.

– Далеко дійшла, – його голос лунає десь збоку, а потім в очі б’є яскравий ліхтарик.

Я мружуся від світла.

– Прибери руки… Слухай, мені треба оглянути тебе.

Я неохоче забираю руки з живота. Ейден присідає поруч, обережно загинає край моєї кофти, що досі волога після дощу. Пов’язка, яку він мені наклав, забарвилася в рожевий – рана знову відкрилася.

Він мовчки дивиться на неї, а довкола панує така тиша, що я майже чую його рівне, спокійне дихання.

Ліхтарик гасне.

– Доведи мене хоча б до найближчої зупинки, – кажу я. – Не хочу створювати тобі проблеми.

Ейден хмикає.

– Життя без проблем не цікаве.

Чоловік з легкістю піднімає мене на руки, ніби я нічого важу, і несе до трейлеру. Садить на стілець біля газової плити, яка вкрита товстим шаром пилу.

– А ти не любиш готувати, – намагаюся пожартувати, поки Ейден дістає необхідні речі. 

– Я купив цей трейлер дві години тому за п'ятнадцять баксів. – скептично дивиться на мене. – Ще питання?

– Ні. 

Опускаю голову. Жарт взагалі був невдалим й тим паче недоречним. Не думаю, що мені варто взагалі відкривати рота зараз. 

– Знімай кофту, – набирає якусь рідину у шприц.