Розділ 8. Генерал

                                                                        Розділ 8. Генерал

   Від густого аромату кущових троянд паморочилося в голові. Я сиділа на лаві під великим дубом і спостерігала, як Софія цілу годину крутилася біля дзеркала на другому поверсі. Форма Зачистки ідеально облягала її плечі, а в променях призахідного сонця волосся ще сильніше відливало золотом. З хвилини на хвилину мав прийти Марк. Вони дружили від самих пелюшок.

   Сестра була так схвильована, що щоразу, коли мова заходила про церемонію, її руки тремтіли, як листя на вітрі. Я усміхнулася й відкинула голову назад, спостерігаючи, як у потемнілому небі спалахують перші зірки. Того дня, наприкінці серпня, зовсім не було вітру. Повітря було задушливим і важким.

   — Її характер — справжня кара! - бабуся присіла поруч і фиркнула, потираючи сухі руки об фартух.

   — Хіба ти не булатакою ж в молодості? - усміхнулася я й поклала голову їй на плече. Ії одяг пах  випічкою і сухою травою. 

   — Аж ніяк! Вона крутиться біля дзеркала, як дзиґа! Не знаю, у кого вона вдалася, — бабуся посміхнулася. Її волосся завивалося біля скронь точно як у мене. Легкі кучері біля обличчя я успадкувала від неї. — Не подобається мені ця форма, але від долі не втечеш. Хімас кожному з нас проклав свою доріжку до озера смерті. Вона глибоко зітхнула і накрила мою руку своєю. Від частої роботи в саду її руки засмагали навіть на ранньому весняному сонці.

    — Ти знала, що так буде, ще до того, як прийшли тіні?

Софі тим часом зібрала волосся у високий хвіст і насупилася, дивлячись на своє відображення. Їй завжди здавалося, що вуха надто стирчать, а за статутом дівчата-кадети були зобов’язані збирати волосся.

   — З моменту, коли вона зробила свій перший вдих, — прошепотіла бабуся.

   — А мою долю провістиш? - я простягнула бабусі долоню й заплющилася. Вона мовчала. — Бабусю?

   — Яка користь із цих знань, якщо від болю вас не вберегти. Те, що написано Хімасом тут, — вона торкнулася пальцями мого чола, — не зітреш.

   — Тоді яка користь жити, якщо все вирішено за тебе? — відмахнулася я. — Жодної свободи!

Бабуся засміялася, від чого зморшки біля очей стали ще глибшими.

   — Повір старій, люба, нудно тобі не буде. Навпаки, я хотіла б для тебе більш посереднього життя, ніж на тебе чекає.

   — Але чоловік у мене буде? - я надула щоки.

   Я давно перестала випитувати, але іноді цікавість брала гору. Звісно, у цих сутичках я завжди програвала. Зате, що стосувалося повсякденної нісенітниці, бабуся була щедра на передбачення. Тому дощ ніколи не заставав мене зненацька, а Софі перестала бігати на побачення, перед якими бабуся негативно хитала головою.

   — Як прийде час, передай йому, що не все у світі вирішує сила, — вона погладила мене по спині.

   Ці слова змусили тепло розлитися по всьому тілу. Я не надто поспішала зав’язати з кимось стосунки, але думка про те, що моя доля обов’язково мене знайде, зігрівала душу.

   — А що щодо Софі? Скажи, що вона вийде заміж за Марка, і вони народять п’ятьох таких самих вухатих дітей! - зареготала я, але бабуся нічого не відповіла, а тільки опустила очі й повільно витерла руки об фартух.

   Вхідні двері зарипіли, і в будинку почувся голос Марка. Він із дитинства звик заходити до нас без стуку і часто залишався на вечерю. Мама бурчала, що він нас об’їдає, але всі знали, що вона завжди була йому рада. Він театрально вклонився Софі, а та закружляла перед ним, вихваляючись новою формою.

— Ти бачила свою сестру?

Марк виглянув із вікна й широко посміхнувся. Зграя птахів сполошилася й різко злетіла в небо.

— Вона схожа на богиню війни. Присягаюся, Елім оберігатиме її, як скарб!
 
                                                                                         ***

    Коли мене доставили в Корпус, хтось зі старших офіцерів у деталях записав усе, що я йому розповіла. Мені не дозволили прийняти душ, щоб змити бруд і бризки крові, не кажучи вже про те, щоб повернутися додому. Марк зі зляканими очима увірвався в роздягальню і відвів мене за собою до генерала в супроводі десятків допитливих очей. Я погано пам’ятаю, як ішла коридором, але відгомони важких кроків по мармуровій підлозі намертво в’їлися в мою пам’ять.

   Кадети кидали погляди на моє опухле обличчя та брудну форму. Плювати. Замість стін Корпусу я бачила тільки скляні очі Сая і ніж, увігнаний у людську плоть. Мені здавалося, що я все ще перебуваю глибоко під водою. Може, я померла тоді, і так виглядав пекло?

   Щойно ми оминули головний хол і зайшли до генеральського крила, перешіптування натовпу залишилося позаду. Тут, на відміну від загального коридору, було абсолютно порожньо. Нарешті я змогла почути власні думки.

   Марк дочекався, поки ми залишилися наодинці, і схопив мене за плечі.

   — Як ти? Уявити не можу, що ти пережила.

   — Я жива, — тільки й відповіла я, намагаючись видавити хоч якісь емоції. Інших слів не знайшлося.

Несподівано Марк міцно обійняв мене, уткнувшись підборіддям мені в маківку. Запах вологої вовняної тканини залоскотав ніс.

   — Я ледь із глузду не зійшов, коли дізнався. Не знаю, що сталося б із твоєю мамою, якби з тобою щось трапилося.

   — Усе найгірше сталося з нею, коли померла Софі, — сухо відповіла я і вибралася з його обіймів.

   Чужі дотики завдавали мені сильного дискомфорту, ніби в мене забирали можливість дихати.

   — Не кажи так, — Марк сумно посміхнувся. — Вона тобою пишатиметься. Усі тільки про тебе й говорять.

    Уздовж широкого коридору, який вів до кабінету генерала К’юрі, тяглися портрети загиблих за всі роки існування Корпусу кадетів. Ними була вкрита вся стіна від початку й до самого кінця. Надто багато. Я підійшла до одного з щонайменше сотні портретів. Гостре підборіддя Софі було гордовито підняте, а з-під густих вій на мене дивилися оливкові очі. Мені здалося, що вони стали сумнішими, ніж зазвичай.