Розділ 7. Перші промені сонця

                                                 ✨ Глава 6. Перші промені сонця ✨

   — Якщо довго дивитися у вікно, то можна помітити, як вони миготять десь удалині. Їхні тіні перестрибують із даху на дах майже безшумно, тільки чорна тканина плаща шарудить по черепиці, немов маленький струмок, — бабуся зімітувала звук річкової води. Вона прибрала волосся з мого чола й усміхнулася. — Світ підлаштовується під їхні кроки, опускає гілки дерев, а простір вібрує й тремтить під блідими пальцями. З якої б висоти бездушні не стрибали, повітря підхоплює їхні тіла, як густа сметана. А очі їхні світлі, як небо найяснішого дня. Майже прозорі. Коли Бальсар бере душу в заставу, він залишає свою мітку.
   Бабуся торкнулася великим пальцем центру мого чола. Її шкіра була настільки холодною, що я майже відчула півмісяць, випалений під її дотиком.
   — Навіщо він забирає їхню душу?
   Я скосилася на вікно. Густа темрява за склом колихалася, мов дим. Я не могла розібрати, чи справді хтось стоїть на даху вдалині, чи це просто димар.
   — Щоб йому служили віддано. І якщо так, він обов’язково її повертає… шкода тільки, що перед самою смертю. А до цього вони майже не відчувають ні смаку, ні жару, ні холоду.
   — Не відчувають смаку? - я насупилася й підібгала коліна. — А як же солодощі?
   — Ти рідних продаси за лимонний пиріг, занудо! - забурчала Софі й накрилася ковдрою з головою.
   Бабуся засміялася, але мені привиділася туга в її очах. Вона готувала пиріг щонеділі, але ніколи не їла з нами — він був поділений рівно навпіл лише між мною і Софі. Я розтягувала свій шматок на цілий день, а Софі з’їдала все одразу й дражнила, що забере і мій. Вона робила це навмисно, щоб змусити мене плакати. Навіть коли бабуся додавала забагато лимонної цедри, пиріг усе одно здавався мені найсмачнішим на світі.
   Я уявила на хвилинку, що більше ніколи не зможу відчути смак бабусиного пирога чи шоколаду.
   — Якби я не відчувала смаку солодощів, то теж була б злою.
   — Не треба вірити всьому, що говорять. - вона кивнула, пильно вдивляючись у вікно. — Зовсім вони не злі. Просто… дуже нещасні.
   Вона на мить замовкла і прислухалася до тиші. Щось сильно вдарилося об дах і покотилося вниз, гримлячи черепицею. Я одразу ж натягнула ковдру до самого носа.
   — Вони все чують і заберуть мене у своє лігво!
   Бабуся посміхнулася, відняла ковдру від мого обличчя і вказала на вулицю.
   — Ніколи не знаєш, де тебе знайде твоя доля.
   Десь удалині спалахнуло яскраве світло. Я спостерігала, як його джерело переміщається з даху на дах, а за ним тягнеться золотистий слід, ніби хтось махнув пензликом із золотою фарбою по небосхилу. Тоді я подумала, як щось настільки красиве може бути поганим.

                                                                               ***
 

   Будинки в окрузі вже давно занурилися у сон, не залишилося жодного вікна, де горіло б світло. Напевно, всі в окрузі чули крики — стіни у місцевих будинків були надто тонкі, але люди завжди вдавали, що нічого не відбувається. Вони куталися у щільні ковдри страху й надії на те, що біда пройде повз їхній будинок. Корда звикла не чути криків — із настанням ночі кожен був сам за себе.

   Кітель Сая почав вкриватися інеєм. Вовняну тканину накрила тонка морозна кірка, і я ніяк не могла повірити в те, що все це справді відбувається. Світ здавався скляним, як усередині снігової кулі — холодним і нерухомим. Несправжнім. У голову пробиралися думки про те, що те, що відбувається, було всього лише дивовижним сном, адже мій напарник був мертвий, а мене від смерті оберігали бездушні, даючи мені можливість посумувати. А може їм просто подобалося спостерігати, як я тремчу над мертвим тілом, поки між пальцями вислизають останні крихти його тепла.

   Відчуття повільно поверталися в моє тіло — я відчувала, як ноги терпнуть від холоду, а пальці боліли, стискаючи руку Сая. Я не могла повернутися до притулку без нього, але й взяти напарника із собою означало збожеволіти ще до світанку прямо в залізній коробці.

   — Я думала, що всі кадети Корпусу просто інваліди у формі, — порушила тишу дівчина.
   Вона сиділа біля кремезного дерева, схрестивши ноги. Здавалося, холод її зовсім не турбував. Та й чому творінню Чорного бога перейматися через щось таке дріб’язкове, як промерзла земля. Я помітила, що її дихання не залишає хмарку гарячої пари в повітрі. Або вона зовсім не дихала, або її дихання було холоднішим, ніж нічне повітря. Деякі легенди описували царство Бальсара, як нескінченне крижане поле. Може, так воно і було.
   У відповідь на мій погляд дівчина видавила посмішку. У передсвітанковій темряві її очі були схожі на два місячні камені.
   — Можливо, зараз ти так не вважаєш, — обережно сказала вона, — але ти впоралася.
   Я промовчала. Якби я була спритнішою, Сай, можливо, залишився б живий. Я б не надто засмутилася, якби привид скрутив мені шию. На відміну від Сая, я не знала, за що борюся. А він завжди знав.
   Привиди снували між дерев і перешіптувалися в темряві. Вони не наближалися, а лише дивилися здалеку, чекали можливості дістатися до мене, щойно вигнанці підуть. Тепер я твердо знала, що вони підкоряються Чорному богу, бо саме зло, що зачаїлося в темряві, боялося до них наближатися.

   — Чому ви все ще тут?
   Я підвелася із землі. Ноги геть затерпли, а руки оніміли від холоду. Привиди загуділи між дерев, реагуючи на мій рух. Дівчина секунду завагалася і поглянула на Сая.

— Тому що ми знаємо, що означає втрачати братів по зброї, — відповіла вона і тужливо посміхнулася.
   Вигнанець тим часом безшумно зісковзнув із даху. Його видало лише шарудіння накидки, що ковзала по черепиці. Незважаючи на зріст, він опустився на землю беззвучно, немов сам туман.

— Нам час.

Він глянув на світанкове небо за деревами.

— Ви вбили його? Вовка?

У моєму голосі здригнулася надія. Я хотіла, щоб він був мертвий. Щоб його очі так само здивовано дивилися у стелю, як очі Сая. Але демон похитав головою.