Розділ 6. Демони з прозорими очима

                                                   Розділ 6 . Демони з прозорими очима

— Вона вислизнула! Чортова потвора! — різкий голос донісся звідкись згори, немов удар батога. Потім був сильний ляпас, і пекучий біль повернув мене в тіло. Я судомно вдихнула чисте повітря, усе ще відчуваючи солоний присмак у роті. Він був справжнім.

Я з зусиллям розплющила очі і спробувала сфокусуватися, але силует ніяк не набував чіткості. Щойно туман в очах розсіявся, я тут же позадкувала і врізалася в холодну стінку укриття. Світло лампи було нічим іншим, як випаленим на лобі вигнанця сяючим півмісяцем.

— Демон! — вирвалося в мене.

Молодий чоловік насупився, не намагаючись приховати зневаги, і сунув руки в кишені штанів. Високий, злегка сутулий, із білою шкірою, що не знала сонця. З-під закочених рукавів аж до пальців тягнулися чорнильні візерунки, переплітаючись між собою, немов лоза.

Я не могла відірвати погляду від його очей, неприродно світлих, майже білих, з ледь вловимим блакитним відблиском. У них не було ні краплі тепла. По шкірі пробіг озноб.

— Святий Елім… — прошепотіла я, зачарована. Усі, хто розповідав про зустріч із ними, згадували крихітні роги, пазурі й навіть хвости. Але ніхто не говорив про холодну красу, що викликає трепет і страх водночас.

— Приємно знати, що я все ще справляю враження на панянок, — пробурмотів чоловік. — Тобі що, жити набридло?

— Я… Що? — язик не слухався.

— Ти оглухла? — чоловік подався вперед і примружився. У вусі блиснув крихітний срібний півмісяць на тонкому ланцюжку. — Хотіла звести рахунки з життям?

— Вона просто в шоці, — відповів мелодійний жіночий голос звідкись згори. Повітря зашелестіло над моєю головою, і легка фігура безшумно опустилася неподалік. Її сніжно-біле волосся було зібране у високий хвіст, а ремінь був усіяний десятком крихітних клинків.

— Я не намагалася померти, — видавила я, намацуючи рукою вхід в укриття.

— А що ж ти намагалася зробити? — запитав вигнанець поблажливим тоном, майже перейшовши на шепіт. Я відчувала його їдке роздратування.

Кадети — найласіший шматок для Відлюдників. Вони наказують привидам відривати від плоті дрібні шматочки, ніби общипувати хліб, спостерігають, як духи насамперед знімають шкіру з повік, щоб людина бачила, що з нею творять і не змогла заплющити очі. Таке розповідали міськи байки. Я не надто ім вірила, але тепер варто було б.

Я рефлекторно потягнулася до портупеї - вона була давно порожня.

— Ось що смішно, — зітхнула дівчина і пригладила волосся. — Спершу вони випробовують долю, а потім просять у богів порятунку, — вона зробила м’який крок уперед. Бігти було нікуди — з одного боку розкинувся ліс із кишачими в ньому привидами, а по інший бік чекали звірі, що вбили Сая. Відлюдники перекрили ще два напрямки до відступу.

— Чому ти на вулиці? — вигнанець також зробив крок у мій бік. Їдкий страх згущувався в горлі. Вони заганяли мене в глухий кут.

— Тобі-то що, демоне? — виплюнула я і смикнула двері укриття. Металева конструкція заскрипіла, але не піддалася. Я взялася штовхати прокляті двері, доки плече не занило від болю. Нічого. Чортова боягузка зачинилася зсередини! Я обернулася — демони навмисне наближалися повільно, щоб залякати мене сильніше.

Тонкі губи дівчини розтягнулися в усмішці. Вони спостерігали за мною, як за цирковим звірятком.

— Боги, ти занадто квола для кадета! — демон опинився біля мене так швидко, що повітря не встигло здригнутися. У ніс ударив запах терпкого лимона й хвої. Я завжди уявляла, що від них пахне смертю.

Одним різким рухом він розпахнув двері, немов ті були з картону. Вони з гуркотом врізалися в стіну, і привиди навколо неспокійно загуділи.

— Навіть не думайте вилазити! — загарчала демониця в бік лісу, і шепіт духів умить стих.

Жінка всередині несамовито заволала й позадкувала до дальньої стіни.

— Лізь, — промовив демон сухо, майже з огидою. Від надії моє серце заколотилося частіше. Я не знала, скільки ще спроб вижити змогла б зробити перш, ніж розпач взяв би гору. Я ковтнула і зробила несміливий крок, коли його рука лягла на одвірок просто біля мого обличчя й перегородила шлях. — А де твій напарник?

Його погляд пропікав мене наскрізь. Брехати не було сенсу.

— Його більше немає, — видавила я і відчула, як тремтить нижня губа.

— Ви не виходите на чергування поодинці, — дівчина вмить опинилася біля мене і блиснула очима. — Відповідай на запитання, дівчинко!

— Вони… убили його, — я втупилася прямо на демоницю, не дозволяючи сльозам навернутися на очі. Вона з шумом вдихнула повітря.

— Подивися, до чого призводять ваші ігри з духами! — відрізав бездушний. Лють спалахнула в мені, немов суха трава.

— Не смій! — вирвалося в мене, і руки вмить перестали належати мені. Я штовхнула його з такою силою, що від несподіванки він похитнувся і розплющив очі. — Його вбили люди в масках, а не привиди!

Його тіло натягнулося, немов струна.

— Де вони? — голос демона став схожий на сталь. Я перевела погляд на вікна, де все ще горіло м’яке світло. Його тонкі пальці тут же зімкнулися на моєму передпліччі й штовхнули мене всередину укриття. Секунда, і його більше не було в полі зору. Біля будинку майнув чорний силует і зник за дверима.

— Навіть не думай висовувати носа до світанку, дівчинко! — кинула білявка і захлопнула двері. Темрява накрила мене, як важкий саван. Тільки крізь крихітне вікно в укритті проникало холодне місячне світло, а тишу порушували рідкісні схлипи в кутку.

— Я думала, це були привиди, — жінка підповзла до мене і спробувала схопити за руку. — Я б ніколи… якби я знала…

— Прошу, замовкніть, — видихнула я, намагаючись вгамувати стукіт серця. До горла підкотила жовч, мені захотілося вирвати.

Очі поступово звикли до темряви, і тепер я могла розгледіти обриси ліжок і розбитої гасової лампи. Хіба не минули дні з того моменту, коли вона звалилася на підлогу?