Роздал 5. Життя за життя

                                                                 Розділ 5. Життя за життя

   — Як думаєш, які вони? Вигнанці, - мій подих перетворився на хмарку холодної пари. - Ти віриш, що Бальсар справді забирає їхні душі в обмін на силу? 
— А ще в них замість ступнів копита, — посміхнулася Софі й жбурнула черговий камінь у купу листя. — Може й так, а може, це всього лише міські байки.
   Сестра кілька секунд мовчки дивилася на мене, а потім дістала з кишені червоні в’язані рукавиці й простягнула мені.
    — Навіщо бездушні виганяють духів, якщо всі вони лиходії? — поцікавилася я. Софі знизала плечима, роздивляючись крихітний камінець у руках.
    — Тому що вони демони, — відповіла сестра. — Чорний бог створив їх, щоб контролювати мертвих, і не важливо, є в них душа чи ні. Бабусині казки погано на тебе впливають.
    Холодний порив вітру підкинув у повітря сухе листя. Повз нас пробігла юрба дітей, розбавляючи похмуру атмосферу іскристим сміхом. Їхні різнокольорові вовняні пальта і шапки були схожі на плями акварельних фарб на тлі сірого міста. Софі зачекала, озирнулася на всі боки, переконавшись, що нас ніхто не слухає.
   — Деякі кадети випробовують одне одного — стоять на вулиці до останнього, доки напарник не здасться і не зайде першим. Ідіотська гра, яка рано чи пізно обов'язково закінчується смертями. Це справжнісіньке божевілля. Марк сказав, що якось, ще до мого вступу, він теж спробував долю.
   — Святий Еліме! Марк не повинен був розповідати тобі таке, знаючи, яка ти... — я замовчала, підбираючи слово, — авантюрна! Просто верх дурості!
   Я відчула, як усередині мене закипає кров. Адже він, як ніхто, знав, що Софія не залишиться пасти задніх і захоче його перевершити. Як завжди.
   — Перестань! — вона відмахнулася. — Я не збираюся випробовувати богів.
Я недовірливо поглянула на сестру.
   — Ти мене не дослухала, — роздратовано промовила Софі. — Тієї ночі Марк бачив, як бездушні входять до одного з будинків. Він доповів про це, і вранці там знайшли понівечену сім’ю. І жодних рогів у нього й близько не було. — Софі говорила так захоплено, що перестала дихати. Її щоки одразу ж розчервонілися від збудження. — Він тоді простояв майже пів хвилини, перш ніж та примара ледь не схопила його!
    Я не могла повірити, що Софі вразила ця історія. На секунду мені здалося, ніби вона й сама була не проти спробувати долю. Бабуся завжди називала її бездумною, але дурною вона точно не була. Привиди не знали ні любові, ні співчуття — лише жагу. У цих душах не було нічого людського.
    Через майже рік після Чортової ночі на вулицях стали помічати людей у лахмітті, які вільно переміщалися містом після півночі і зливалися з тінями, наче були їхньою частиною. Казали, що під мантіями ховалися самі біси, які продали душу за нелюдські сили. Люди вірили, що замість обличчя під їхніми каптурами ховалася сама ніч.
   — Ти мене лякаєш, — зізналася я.
   — Якщо думаєш, ніби я робитиму те саме — погано мене знаєш. — Софі недбало махнула рукою. — Мені надто дороге життя. Але так хочеться хоч раз одним оком зазирнути на бездушного. - сестра мрійливо посміхнулася, а потім зробила ковток кави. — Марк сказав, що їхні очі й справді виблискують, як дорогоцінне каміння, а на лобі висічений півмісяць.
   Я прибрала зі штанів невидимі порошинки, щоб зайняти руки й приховати тривогу. Елім оберігає воїнів, а не тих, хто грає своїм життям у карти.
   Сухі гілки дерев схилилися над парком, створюючи ілюзію химерного купола, а десь за ними небо затягнули сірі хмари. На мої щоки опустилася пара крихітних сніжинок. Перший сніг того року прийшов рано, бо зазвичай його чекали у тиждень Гавваха — останній тиждень листопада, але був тільки початок місяця, а сніжинки вже танцювали у промерзлому повітрі. Зовсім скоро нас чекав найстрашніший тиждень у році, коли мертві стукали у двері й говорили голосами рідних. Вони просили впустити їх додому або винести їм поїсти. Іноді люди здавалися, керовані величезним горем втрати. А потім Зачистка знаходила всю сім’ю, випотрошену у власному будинку.
    Кілька хвилин ми мовчали, спостерігаючи за людьми, що снували з гарячим какао, і за дитячою каруселлю, що рипіла. Щойно вона починала кружляти, миготячи різнокольоровими барвами, парк наповнювала дитяча музика.
   — Я рада, що ти не граєш у подібні ігри.
   Софі притулилася до мене плечем і усміхнулася. Наше дихання, з’єднавшись в одну хмарку пари, повільно тануло в сірому повітрі.
   — Я б ніколи не наразила себе на небезпеку, знаючи, що можу більше вас не побачити. І все одно, щось здригнулося всередині, мов тонка крига на калюжі.
   — Тоді чому мені здається, що я тебе втрачу?

                                                                                   ***


    Гаряча пара підіймалася з кухля й завивалася в повітрі щільними візерунками. Голос Вовка долинав звідкись здалеку, ніби я стояла в довгому тунелі, де кожен звук доходив до мене із запізненням. Час у цих стінах тік повільно, як тягучий мед, або припинив своє існування й зовсім.
   — Зої… — сухо промовила я у відповідь на його питання про моє ім'я.
   — Зої — означає «життя». Гарне ім’я, — підсумував Вовк.
   Я відірвала очі від кухля з чаєм і поглянула в його очі. Чорні, як сама ніч. Праве око перетинав тонкий білий шрам, а біла шкіра здавалася майже прозорою в контрасті з темним волоссям. Цікаво, ким була та людина, яка назавжди залишила відмітину на його обличчі на згадку про себе.
   Жінка совалася на стільці, тихо схлипуючи. Її тремтячі пальці смикали край мішкуватої спідниці. Я хотіла б заплакати й сама, але всередині розкинулася нескінченна пустеля.
   — А що означає твоє ім’я? — промовила я, утримуючи допитливий погляд Вовка. На секунду я вловила подив у його очах, а потім тонкі губи вигнулися в напівусмішці. Він спритно приховував справжні емоції, ніби одягав маску.
   — Моє ім’я означає випалена земля, а більше тобі знати й не треба. Ми те, що ми несемо, — він нахилив голову.
   — То ти, значить, і справді звичайна людина?
   — До ваших послуг! — Вовк театрально схилив голову. — Скромний слуга, який виконує брудну роботу.
   — Чию ж? - сухо поцікавилась я. Кожне слово дряпало горло.
   Я мала заговорити його до того моменту, поки він втратить пильність. Від відлюдника немає шансів втекти, а від людини — є. Потрібно було лише добігти до схованки і замкнутися зсередини, а потім із першими променями сонця бігти, куди очі бачать. Ілюзія, що я переживу цю ніч, випарувалася разом із хрускотом шиї Сая, але я могла хоча б спробувати.
   Вовк усміхнувся і залишив моє питання без відповіді.
   — Навіщо ти прийшов по неї? — я кивнула на господиню будинку, що сиділа поруч. Вона втупилася поглядом у стіл, гойдаючись на місці, і ледве чутно шепотіла молитву. Мені молитися не хотілося — мій бог залишив мене саму й дозволив Саю померти.
   — По те ж, по що прийшла й ти — я роблю свою роботу. - Вовк поклав лікті на стіл і нахилився ближче. — Ти пхаєш свого носа, куди не слід.
   — Хто наказує тобі? Боги? Чи ти на побігеньках в іншої людини? — не здавалася я.
   В очах Вовка майнуло огида.
   — Будь ласка, не провокуй його, — заблагала жінка.
   Вовк підняв долоню вгору, наказуючи їй замовкнути. У відображенні срібного чайника я помітила Лиса, що стояв позаду мене. Його погляд відчувався між лопаток, як опік. Він перегороджував прямий шлях до виходу, до дверей мені було не добігти, до клинка — тим паче. Як ніколи гостро я відчувала потребу в зброї, яка давала шанс на порятунок.
   — Розкажеш мені свою історію, Зої? Я б дуже хотів зберігати у своїй колекції одну таку, — Вовк зробив ковток чаю. Шматок його маски поблискував у світлі лампи. Через відблиски здавалося, що єдине вціліле вовче око спотворилося в гримасі, ніби було живим.
   Я могла б врятуватися, якщо бігти самій. Можливо.
   Я поглянула на жінку. На її блідому обличчі відбивалося безумство. Розчервонілі від сліз очі втратили будь-яку надію на порятунок.
   — Розкажеш про свою сім’ю? — не вгавав Вовк. — Історії про сім’ї особливо цінні в моїй колекції. Вони теплі й зігрівають у такі холодні вечори, як цей.
   Його мерзенні щупальця проникли в мої спогади. Одним своїм питанням про сім’ю він оскверняв пам’ять про бабусю й сестру, і ніби сам це усвідомлював. Тонкі губи вигнулися в кривій посмішці. Я спробувала зосередитися на дрібницях — на звуці шарудіння листя за розчиненими дверима, на парі, що танцювала над кухлем. Це допомагало не втрачати холоднокровності. Але спогади все ж віднесли мене в сад за будинком. Туди, де навколо дерев’яної лави росли сотні кущів троянд. Їхній густий, в’язкий запах наприкінці літа стояв щільною стіною по всій окрузі. Бабуся розтовкувала пелюстки в ступі, щоб заварити чай або наповнити ними крихітні мішечки з пахощами. Трояндами пахло все — одяг, меблі й навіть висушені в саду речі наскрізь просочувалися терпким ароматом. Бабуся… Не так вона мене виховувала, щоб я думала лише про свою шкуру. Це усвідомлення холодною хвилею накрило мене й повернуло за стіл.
   — Я розповім тобі одну історію, — погодилася я й опустила руки на кухоль. — Тільки… чай охолов.        Його гостре обличчя засяяло. Вовк випурхнув з-за столу, шарудячи пальтом по підлозі, й з ентузіазмом схопився за чайник.
   — Я зроблю тобі чаю гарячішого, — натхненно вигукнув він і почав метушитися з плитою. Серце гуркотіло в грудях, і цей стукіт луною відбивався від стін. Удар. Другий. Третій. Весь світ зосередився тут, за цим столом, і більше не існувало нічого, крім мого серцебиття.
   Щойно Вовк опустив переді мною новий кухоль, я плеснула димлячу рідину прямо йому в обличчя. Той скрикнув і відсахнувся, схопившись руками за обпечену плоть. Випалена земля, еге ж?
   Я одразу ж кинулася до Лиса і врізала йому між ніг з усією киплячою в мені силою. Його тіло зігнулося навпіл, коли я витягла з-за його пояса ножа. Голодний метал забряжчав і блиснув під тьмяним світлом, ніби відчував, що буде далі. Я негайно встромила тонке лезо прямо в його шию. Противний хлюпаючий звук змусив нудоту підкотити до горла. Його рука, що потягнулася за пістолетом і завмерла, а очі здивовано розплющилися. Часу піклуватися про Вовка не залишалося.
    — Біжимо! — я схопила жінку за руку, і ми рвонули до виходу.
   Я штовхнула плечем двері, що хиталися на одному гаку, і відчула опір. Жінка розпахнула очі й попятилась назад. Довелось докласти сили, щоб потягнути її на себе. Наступної секунди ми вирвалися на вулицю.
    Пролунав постріл. Куля вдарила в дерев’яний одвірок поруч, залишивши за собою глухий дзвін у вухах.
   — Ти все одно помреш, Зої! — розлючений голос врізався у спину. — Привиди не дозволять тобі піти!    Щойно мої ноги торкнулися промерзлої землі, серед дерев піднялося тихе протяжне виття. Вони знали, що ми на вулиці. Вони завжди знали. Можливо, відчували страх, а може, теплу кров усередині наших тіл. Вулиця ожила — пітьма серед дерев повільно захиталася, а шарудіння листя на вітрі стало схожим на людський шепіт. Жінка вчепилася в мій рукав, ніби я могла захистити її від привидів. Чи розуміла вона, наскільки кадети корпусу марні проти духів? Чи розуміла, що все, на що ми придатні, — це патрулювати вулиці, поки не настане час ховатися, як і всім іншим? Її тонкі пальці трималися за мій рукав, як за рятувальну шлюпку, поки я сама повільно йшла на дно. Мені не було за кого хапатися. До притулку залишалося не більше двохсот метрів. Всередині розпливалося липке бажання зірватися з місця й дістатися туди перш, ніж мені скрутять шию.
    — Не біжіть. Ідемо швидко, але тихо, — прошепотіла я. Холодне світло вуличного ліхтаря освітлювало стіни укриття. Воно було так близько й водночас надто далеко. Ми зробили кілька обережних кроків, намагаючись рухатися безшумно — кожен із них міг коштувати нам життя. Промерзла земля жалібно хрумтіла під підошвами черевиків.
    — Вам не можна тут бути! — заволав жіночий голос. Тварюка стояла на другому поверсі занедбаного будинку. Крізь розбите скло білий одяг різко виділявся на тлі густої темряви. Бліде, із синюватим відтінком обличчя спотворила гримаса люті, а брудне, сальне волосся погойдувалося від невидимого вітру.
   — Геть! Живим тут не місце! — вона кричала так сильно, що рот став схожий на пащу. Голос її був рваним, шаруватим, ніби в горлі разом лунали десятки голосів. З кожним новим криком її фігура розпливалася, розбухала, втрачаючи форму.
   Між дерев з’явилося кілька силуетів. Вони спостерігали за нами з тіні, тихо перешіптуючись. Вовк мав рацію — їхні голоси справді нагадували гул мух, а тіла погойдувалися в такт власному рою. Шепіт ставав голоснішим, наполегливішим, голоси нашаровувалися один на одного, розмиті тіні кружляли між стовбурами, неприродно розгойдуючись. Вони не вагалися, не стрясали повітря зітханнями чи нерівним диханням. Їхня присутність була майже невагомою, немов темрява сама по собі згустилася в силуети, набула форми, але не знайшла тіла. Серед гулу почувся сміх, що наслідував людський, а потім шепіт привидів різко стих. На мить ліс завмер, навіть повітря здалося нерухомим, а потім усе навколо прийшло в рух. Тіні повільно ступили з узлісся, набуваючи чіткої форми, і рушили в наш бік. Вони посміювалися і хиталися, немов крокували по хиткій болотній землі.
   — Біжи... — прошепотіла я, і ми зірвалися з місця.
   Тієї ночі я бігла швидше, ніж будь-коли у своєму житті. Не тому, що боялася його втратити, а тому, що зрозуміла, чому Сай кинувся до будинку. Не заради слави й не заради віри, а тому, що не міг інакше.    Він загинув не тому, що помилився, а тому, що зробив правильний вибір.
   Ноги налилися свинцем, а від крижаного повітря на очах виступили сльози. Жінка застрибнула в притулок і впала на підлогу. Її плечі здригалися від ридань. Я озирнулася назад — десь у дверному отворі маячила фігура Вовка. Навіть із такої відстані я бачила, як він усміхався, оголивши зуби, як дикий звір.
   Ми впоралися. Щойно я схопилася за ручку дверей, щоб забратися всередину, щось різко схопило мене за волосся і смикнуло назад.
   Тварюка стояла прямо переді мною. Німий жах заповнив кожну клітину мого тіла. Я розплющила рот, бажаючи закричати, але навіть голосові зв’язки заніміли. Пожовклі очі з цікавістю роздивлялися мене, блукаючи по обличчю. Копиця сухого волосся, зібрана на потилиці, була схожа на жмут сіна. Я забула, як рухатися. У голові вирувала одна думка: «тільки не так! Тільки не зараз!».
   Привид схилив голову набік і скосив погляд на сонце Шевваха на моїх грудях. Її темні зіниці бігали від променя до променя, а потім вона самовдоволено вишкірилася, оголюючи прогнилі зуби.
    — Ти одягнена, як чоловік! Хіба леді не повинна носити сукні? — Її голос здавався липким і в’язким, як сама смерть. — Моя матінка била мене різками по спині щоразу, коли я недостатньо затягувала корсет!
    Останнє слово прозвучало точно шипіння десятків змій. Більше не існувало нічого, крім тремтіння в хребті та гулу у вухах. Мені не вистачало повітря, ніби його одразу висмоктали зі світу і залишили мене задихатися. Сильний запах гнилого листя і сирого підвалу проникав у ніздрі, обволікав шкіру і, здавалося, осідав на легенях. Її холодний палець окреслив лінію на моїй шиї, зупинившись на пульсуючій точці.
   — Вона не мала права так чинити, — видавила я.
   Її палець завмер. Привид схилив голову, як дурне цуценя, і став уважно розглядати риси мого обличчя. Поступово очі тварюки заповнювалися чорною рідиною. На тлі неприродно зеленуватої шкіри, вони виглядали точно два блискучі вуглинки. Вона стала схожа на закипаючий чан із водою: тіло привида завібрувало чистою злістю, виразки шипіли й пузирилися, ніби всі вони були окремим організмом.
   — Я скрутила їй шию і закопала на задньому дворі! — заволала тварюка. — Але з тобою я так не вчиню.
   Я придушила схлип. Думка про те, що мене знайдуть із розплющеними від жаху очима, змусила заплющитися. Її руки лягли на мою голову, злегка погладжуючи моє волосся. Від неї віяло холодом, ніби протягом із сирого підвалу. Я знала, що буде далі — один різкий ривок, і моє серце перестане битися. Липкий страх заповнив мої легені. Світ навколо стиснувся до розмірів мого власного горла. Повітря стало густим, і кожна спроба зробити вдих оберталася проти мене. Її пальці зімкнулися на моїй шиї надто сильно. Раптом усе навколо потемніло. Чорні озлоблені вуглинки замість очей розтанули, а на зміну прийшла водяна пучина. Крижана вода хлинула в рот і в ніс, заповнила легені. Я зрозуміла, що тону. Вода затягувала вниз, глибше й глибше. З кожним сантиметром шум навколо стихав, змінюючись глухою тишею.
   Поруч більше не було привида — тепер я боролася зі стихією. Я борсалася, смикала ногами у спробі спливти, але відчувала, що це неможливо. Це все було нереальним. Дух топив мене у власній голові.
   — Ти помреш швидко, не опирайся, — пролунав голос тварюки в моїй голові. Ноги важчали, сил боротися більше не залишилося. Я підкорилася і розслабила тіло. Ця битва так чи інакше була б програна. Мені щастило надто довго. Аби Елім прийняв мене у своє царство, як воїна, а не прогнав, як боягузку. Я підняла голову вгору. Далеко над темною пучиною танцювало світло ліхтаря, яке повільно блідло, поки я опускалася на дно. Перестати боротися виявилося на подив легко. А наступної миті чиясь долоня схопила мене за кітель і різко смикнула до поверхні.