Розділ 4. Час жити та час помирати

                                                        Розділ 4. Час жити і час помирати

    Рік тому я дала свою клятву Корпусу. Пам'ятаю, як стояла на плацу, в оточенні не менше трьох сотень кадетів, доки холодний вітер шмагав мене по обличчю. Нові черевики страшенно натирали, а руки тремтіли так сильно, що доводилося до болю стискати кулаки.

«Клянуся стати щитом для кожного, хто попросить допомоги в час, коли північ буде біля порога і тихо постукає в двері. Клянуся шанувати того, хто стоїть зі мною пліч-о-пліч, як кровного брата, і прийняти удар, що призначений йому. Перед лицем живих і тих, що відійшли, клянуся стати стіною — міцною і непорушною».

Марк стояв серед натовпу, свердлячи очима землю перед собою. Під очима пролягли темні кола, а волосся відросло більше, ніж дозволяв статут. Він уникав мого погляду. Софі не стало місяць тому, а її молодша сестра вже стояла на плацу.

Після її смерті він стояв на нашому порозі на колінах і просив вибачення за те, що не зміг її вберегти. Але замість того, щоб підтримати друга дитинства, я стиснула кулаки й закричала, що була б я на його місці, Софі була б жива.

***

Вони стояли просто переді мною — із плоті та крові, вишкіряючись, як голодні гієни. Немов у сповільненій зйомці я дивилася, як один із них не поспішаючи направляє рушницю на мого напарника.

— Лягай! — заволала я, і Сай звалився на землю перш, ніж пролунав постріл. Гуркіт струсив  повітря, змусивши скло у вікнах будинків жалібно задеренчати. Куля з оглушливим брязкотом врізалася в стінку сховища. Чоловік у вовчій масці похитнувся від сильної віддачі й засміявся, розминаючи зап’ястя. Його забавляло те, що відбувається. На долю секунди мені здалося, що Сай не підведеться, але напарник потягнувся за пістолетом і знову кинувся в бік будинку. Живий.

Я застигла у дверному отворі. Від пострілу заклало вуха, а руки змокли і тряслися так сильно, що мені не вдавалося відкрити застібку на кобурі. Чоловік не поспішаючи розім’яв шию і знову направив рушницю на Сая. Легкий відблиск ліхтаря ковзнув по металевому стволу, але напарник вистрілив першим. Тієї ж секунди другий силует навалився на двері. Із жалібним тріском вони злетіли з петель, гупнувши всередину. Лисяча маска вишкірилася й увійшла в дім, залишивши напарника зовні.

— Поклади пістолет, хлопче, не іграшка ж! — чоловік розкрив поли свого вовняного пальта і присвиснув, похитавши головою. — Тепер ти маєш купити мені нове!

Швидкими ривками Сай наблизився до Вовка і вибив рушницю з його рук. Я спостерігала, як вони покотилися по асфальту, стискаючи руків’я пістолета вологими від поту руками. Чоловік у вовчій масці навис над Саєм, а його вовняне пальто поглинало світло від ліхтарів, як чорна зяюча діра. Глухі звуки ударів при цьому віддавалися в ребрах, ніби били мене.

— Зої, будинок! — захрипів він, і черговий удар врізався у його щоку.

Хвилина до півночі. Глухі звуки барабана вдарили по скронях. Усвідомлення власної нікчемності відчувалося в моєму горлі кислим присмаком сорому. Я не Софія. Вона б знала, що робити. Допомогти Саю чи бігти в дім? Я заплющила очі і спробувала впоратися з ватяними ногами. «Не моя сім’я — не моє горе». Під підошвою черевиків захрумтіло розбите скло. Я міцніше обхопила руків’я пістолета і кинулася вперед.

Мені вдалося добігти до Сая за вісім ударів барабана, і ще три знадобилося, щоб різким рухом увігнати коліно між ніг Вовка. Той зігнувся й осів на одне коліно, коли я приставила дуло пістолета до його чола. Напарник змахнув цівку крові під носом, а чоловік лише самовдоволено вишкірився і ліниво підняв руки. За мною з цікавістю спостерігали очі глибокого, майже чорного кольору. На його чолі не було жодної мітки, а виглядав чоловік не дивніше за будь-яку іншу людину.

— За моїми розрахунками в нас близько тридцяти секунд. То хто ж із вас, малята, вистрілить? — він повільно опустив одну руку і вказав пальцем на Сая, схиливши голову набік. — Може, в тебе вистачить духу, хлопче?

— Хто ти? — вимагала відповіді я. Мій голос зірвався на хрип.

— Ти знаєш, — його губи розтягнулися в тонкій гострій усмішці.

— Ти не відлюдник!

Вовк завмер.

— Чуєте? Ця ніч обіцяє принести смерть, — його пальці затанцювали в повітрі, гуляючи невидимими хвилями. Очі неприродно блиснули з-під маски. — Ви чуєте, як вони шепочуть? Їхні голоси, як рій мух.

Двадцять секунд. Його палець перемістився в мій бік, і чоловік присвиснув.

— Може, ти, красуне? — голос був сухим і хрипким, ніби просоченим димом. — Тобі ж хочеться, га? Думаєш про те, скількох людей я порізав цими руками?

Я міцніше стиснула пістолет, який ковзав у моїх руках, як масло на сковороді. Мені так хотілося продірявитийого голову і стерти дурну усмішку з обличчя, розтоптати його пику черевиком, але я просто стояла і дивилася.

— Так я і думав. Корпус любить кричати про свої подвиги більше, ніж бруднити руки, коли доходить до справи.

— Замовкни, інакше спіймаєш кулю, зрозумів? Зої? — Сай поглянув на мене, і я зрозуміла, чого він чекав.

— Це не наша справа. Будь ласка, не проси мене, — я похитала головою. Сором каменем тиснув на мою грудну клітку. — У мене є справи важливіші, ніж померти сьогодні.

— Будеш сидіти в укритті й слухати, як вони цілу ніч мордують сім’ю?

«Швидше за все, я закрию вуха», — подумала я. У відповідь на моє мовчання він розчаровано похитав головою.

— Страх — не вада, а ось боягузтво — найганебніше з усіх можливих.

П’ять секунд.

Останні п’ять ударів пролунали, як громові розкати. Біля лісової крайки завив вітер, і зграя каркаючих ворон злетіла в небо. А потім Сай вирвав пістолет із моїх рук і вистрілив. Вовк звалився на землю, а половина його маски відкололася, оголюючи світлу, майже білу шкіру. Усе обличчя розтинав потворний шрам, який тягнувся від ока до самого підборіддя, ніби чийсь кіготь залишив на ньому вічну мітку. Лише на секунду я забарилася, спостерігаючи як пляма червоної крові розтікається по обличчю, доки від крайки лісу не донісся дитячий сміх, схожий на дзвін дзвіночка. Кров відхлинула від мого обличчя, а ноги вмить налилися свинцем. Ще ніколи раніше я не відчувала ваги власного тіла так сильно.