Розділ 3. Відлюдники

Мовчання з ним ніколи не було тягарем для мене. Я й сама не належала до привітних людей. Ми не обмінювалися останніми новинами чи планами на наступні два дні до чергування, але іноді говорили про книги. Не надто довго. Та лише в ці хвилини я бачила, як блищать його очі під товстим склом окулярів.

Місто готувалося до сну. Усі палатки з солодкими крендельками, шоколадним печивом  й кавою вздовж затоки давно закрилися, а замість жвавого натовпу головними вулицями міста гуляв рвучкий вітер, розкидаючи сухе листя і старі газети. Подекуди до нас долинав звук квапливих кроків, але він швидко розчинявся в нічному тумані прилеглих вулиць. Корда — місто, відоме своїми численними заводами, фабриками та медовими крендельками, перетворювалося на тьмяну копію себе — сіру й неживу.

Після десятої вечора гучномовці тріщали кожні п’ятнадцять хвилин, відраховуючи час, що лишився до півночі. Я відчувала, як тремтять коліна. Дурна прикмета, що розповзлася Зачисткою, як вірус, тепер змушувала струмочки поту стікати моєю спиною. Лампочка перегорала двічі за останні три роки перед змінами, коли гинули кадети. Про цю прикмету знали всі.

— Тобі вдалося знайти щось цікаве для мене? — запитала я, коли ми майже дісталися до затоки. Сай кивнув і поправив окуляри на переніссі.

— Так, дещо є. Ось, — він дістав із кишені аркуш і простягнув мені. — Зі столу батька. А що в тебе є для мене? — очі під товстим склом голодно блиснули. Я кивнула на рюкзак за спиною:

— Класика в першому виданні. Як ти й просив.

Сай сковтнув і коротко кивнув, однак у його очах хлюпала така пристрасть, яку мало хто відчував навіть до найвродливіших жінок. Він зніяковів, поправив рюкзак і квапливо покрокував далі, ніби сталося щось зовсім непристойне.

Ми дісталися мосту, де темна вода затоки ритмічно колихалася, поглинаючи світло від вуличних ліхтарів. На секунду я уявила, як падаю вниз, а крижана безодня повільно обволікає моє тіло й тягне на дно. Найімовірніше, Сай витягнув би мене раніше, ніж я захлинулася б. Подібні думки часто прокрадалися в мою голову й тонкими щупальцями стискали шлунок.

Асфальт змінився бруківкою, і під підошвою відчулося гладке каміння мостової. Далі дорога змійкою звивалася вниз невеликим схилом, усипаним приватними будинками з різнокольоровими дахами. Десь серед них загубився і мій, де на початку весни на задньому дворі розпускалася неймовірна кількість бабусиних троянд.

Неподалік від нас почувся жіночий сміх. Молода парочка кинула на нас зацікавлений погляд, а потім юркнула у двері одного з десятків невеликих будинків, кожен із яких відділявся від іншого спільною стіною. Усі вони були схожі на різнокольорове доміно, що підтримує одне одного і біжить вниз схилом до самої крайки соснового лісу. Я відкрила рота, щоб сказати щось іще, але нічого не лізло в голову. Сай занадто уважно оглядав вулицю, і я знала, що будь-яка спроба поговорити зведеться до односкладових відповідей. Якщо пощастить. Вп’яте за вечір я посмикала портупею, щоб відчути на собі вагу зброї, і поправила рукавички. До півночі залишалося не більше пів години. Це означало, що нам потрібно було триматися недалеко від будинку Еліма, щоб встигнути сховатися до того, як привиди заповнять місто.

Ми перетнули головну вулицю й попрямували до одного з укриттів. Нам потрібно було перевірити справність замків, а потім ще раз оглянути найближчу територію й повернутися до сховища. Укриттів, або як їх ще називали — будинків Еліма, було не менше трьох у кожному районі. Усі вони були освітлені Шеввахськими священниками, тому привиди не могли туди проникнути.

Коли наприкінці вулиці замаячив металевий контейнер, що віддалено нагадував сірникову коробку, мені стало легше дихати. Сай смикнув двері на себе. Вони жалібно заскрипіли від тертя проіржавілого металу, але не відчинилися. Іноді деякі сховища пустували тижнями, а через рідкісне використання та часті дощі замки пожирала корозія.

— Дурниця. Зараз відчинимо, — напарник насупився і стягнув рукавички. Він знову повторив спробу. Нічого. Серце пропустило удар. Сай глибоко вдихнув і щосили смикнув знову. Цього разу двері противно заскреготіли, але піддалися. Ніс залоскотав запах прілого повітря й накрохмаленої постільної білизни.

Усі будинки Еліма виглядали однаково і мали скромне, але практичне наповнення: кілька ліжок, лампа, теплі ковдри й крихітна вбиральня, де можна було вмитися. У кожному укритті обов’язково було крихітне віконце, крізь яке можна побачити світанок. Однак його не можна було відчиняти. Влітку контейнери нагрівалися й перетворювалися на жаровню.

Я глянула на наручний годинник. Ще тридцять п’ять хвилин.

Ближче до лісу будинків ставало менше. Вони більше не торкалися стінами, підпираючи одне одного, а стояли осібно. З вікон лилося тепле світло, що кидало танцюючі тіні від дерев на дорогу. Десь далеко почувся гавкіт собаки та стукіт дверей, що замикалися на ніч. Місто затамувало подих до самого світанку.

— Я ніколи не питала в тебе, чому ти став добровольцем.— мій голос порушив тишу. - Твій батько офіцев - він допоміг би обійте обовязковий призов.
 Сай ішов на пару кроків попереду, уважно оглядаючи вулицю. Я не бачила його обличчя, але знала, що він трохи мружився, вдивляючись у місця, куди не діставало світло ліхтарів. Напарник кинув на мене здивований погляд і продовжив іти.

— Ні, не питала.

— То чому ж?

— Чому питаєш? — він пригладив розкуйовджене волосся і потер ніс, що розчервонівся від нічного заморозку.

— Напевно, щоб почути зустрічне запитання у відповідь.

Сай ледь чутно пирхнув, але трохи сповільнив крок, щоб я могла його наздогнати.

— Який батько пишатиметься сином, який романи любить більше, ніж зброю? — сказав він сухо.

— Це мені знайомо, — пробурмотіла я. — Але мені подобається думати, що сестра пишалася б мною.

Сай гірко посміхнувся.

— Правда? Може, й мені придумати щось для самообману, якщо це працює.