РОЗДІЛ 1. Нехай Елім береже кожного з вас

   Минуло рівно пів року відтоді, як я вперше побачила людські нутрощі, розкидані по гравію заводу. Ця картина не тьмяніла — розпанахана грудна клітка в моїй уяві й через шість місяців залишалася такою ж насичено-червоною, як і в перший тиждень.
Я б швидше забула обличчя власної матері, ніж це видовище.
Перші п’ять днів мене вивертало щонайменше тричі на добу. Щоразу, коли спогад здіймав голову, у роті автоматично з’являвся металевий присмак крові й блювоти.
Тим, хто каже, що час лікує, варто переглянути свої переконання.

                                               РОЗДІЛ 1. Нехай Елім береже кожного з вас

   Я тугіше затягнула потрісканий шкіряний ремінь, що перехрещував грудну клітку. Тиск заспокоював — нагадував, що я здатна себе захистити.
Під правою рукою, на портупеї, висів важкий пістолет, а зліва — кишеньковий ніж, який за весь рік так жодного разу й не знадобився.

   Я перевірила, чи добре закріплена зброя, і щільно зашнурувала черевики.
Форма Софі збилася в товсті складки під ременями — була на добрі два розміри завелика. Іноді мені здавалося, що щільна чорна тканина досі зберігає її запах.

   Сестрі пощастило з генетикою набагато більше — високий зріст і округла постать завжди привертали увагу, тоді як я скидалася на хлопчиська з крихітними грудьми. За рік у Корпусі я помітно схудла — скули загострилися, а через запалі щоки очі здавалися надто великими.
Я зітхнула й швидко заплела довге волосся у косу.

   Роздягальня майже спустіла, лиш двоє кадетів третього року нависли над новачком. Вони піджартовували, поки той марно намагався впоратися зі шнурівкою.
Хлопець був мого віку, але виглядав надто худим і незграбним.

— Дівчата липнуть до цієї форми, як мухи до меду. Головне — не здохни в перший місяць.
— Або гірше, — засміявся другий. — Відлюдники потягнуть тебе у своє лігво, і в тебе виростуть свинячі вуха.
— Слава Еліму, тобі в напарники не дали дівчину, а то б уже рахуй був трупом! — кадет приклав два пальці до скроні новачка, імітуючи пістолет.

   Попри безкінечні тренування, у реальному бою з мене дійсно було б мало користі. Через невисокий зріст і худорлявість моєю єдиною перевагою залишалася швидкість. У Корпусі вага мала значення: іноді доводилося тягти в укриття людей, важчих за тебе самого. Для цього я була слабкою ланкою — зате бігала найшвидше у своїй зміні. Думка про те, що під час нападу Відлюдників я помру останньою, трохи заспокоювала.

   Крізь відкрите вікно тягнуло вечірнім повітрям — із затоки долітав колючий подих зими. Вітер ближче до ночі ставав надто холодним, а ріка, що розділяла місто навпіл, дихала важким крижаним туманом.

   У гучномовцях тріснув сигнал — заклик до шикування.
Новачок нервував: спітнілі долоні ковзали по шнурках, поки кадети нарочито глузували з нього.

Я намагалася зосередитися на своїй формі, але всі зусилля пішли шкереберть, коли один із старших штовхнув хлопця і той гучно вдарився об дверцята шафки.

— Мені здається, це вже можна розцінити як напад, — сказала я, затягуючи черевики. — За таке ж наче вилітають із Корпусу?

У роздягальні повисла коротка тиша, яку порушував тільки гул ламп.
Масивні черевики третьорічного зупинилися просто переді мною.

— Не лізь не у свої справи! — він хрипів від зайвої ваги.

Я підвелася й уперлася поглядом у задиру. Ми були майже одного зросту, якщо не рахувати того, що він був удвічі ширший за мене. Проте рік у Корпусі навчив мене не відступати, навіть коли ризикуєш зламаним носом.
Я вросла в підлогу, забороняючи собі моргати. Зазвичай такі громили повільні — це давало мені шанс.

— Відчепись від нього, — кинула я сухо, сподіваючись на здоровий глузд.

Щоки третьорічного миттєво налилися багрянцем. Між розумом і бажанням вдарити мене він, звісно, обрав друге.
Рух був на подив швидким. Від удару о металеві дверцята хребтом пробіг струм.

— Що, сестра не навчила тебе битися? — він стискав мій кітель у кулаці, а другий кадет заспокійливо стискав його плече. Я відчула запах поту й випічки, що просочив його форму. 

— Постав мене на підлогу, інакше вилетиш із Корпусу швидше, ніж подумаєш про смажену курку.

Товстун неохоче розтиснув пальці. Ледь мої черевики торкнулися підлоги, я стримала бажання врізати йому між ніг. Згадка про Софію змусила мене закипіти.
Наказала собі не рухатись — штрафні чергування минулого місяця забрали майже весь мій вільний час. Я витримала його погляд ще з пів хвилини, перш ніж обидва попленталися на плац.

— Обмотай шнурки навколо ноги й зав’яжи подвійним вузлом. Так вони не розв’яжуться, якщо доведеться бігти, — показала я хлопцю, коли роздягальня спорожніла. — А цих двох треба поставити на місце, інакше так і танцюватимуть на тобі.

Новачок кивнув і поспіхом виконав пораду.
— Не треба було за мене заступатися, — кинув він, — тепер казатимуть, що мене врятувала дівчина.
Його щоки злегка порожевіли.

— Переживеш, — я криво посміхнулася.
Свої перші дні в Корпусі я пам’ятала, як справжнє пекло. Якщо не готувався з дитинства — обов’язково станеш боксерською грушею. Я не готувалася. Бо мала старшу сестру.

Корпус призивав старшу дитину в родині. Або єдину — я такою й стала після смерті Софі трохи більше року тому.
На порозі нашого дому нам із матір’ю сухо висловили співчуття, а потім сунули мені в руки її форму — навіть не випрали засохлу кров.

— Чому ти не дала йому відсіч? — запитав новачок, відряхуючи надто великий кітель.
Я не відповіла. Мабуть, берегла свою злість для того, хто справді її заслуговував. Кожну її краплю.

У дворі вже гули добровольці — збуджені, наче ніколи не бачили спотворених тіл.
Я закинула рюкзак за спину й саме збиралася зачинити шафку, коли лампа на стелі мигнула і згасла.
Хлопець ойкнув і витер спітнілі долоні об штани.

— Це просто лампа, — сказала я радше собі.
— Авжеж, — кивнув він і вийшов, згорбившись, мов стара бабця.