Розділ 34 Вона робить крок до нього

Це сталося не вночі, не після сліз, не після чергової температури в Данила. Просто в звичайний ранок суботи — коли сонце вже пробивалося крізь штори, а хлопчик ще спав, обіймаючи динозавра.

Гліб прокинувся першим. Як завжди останнім часом — о 6:40, тихо встав, пройшов на кухню, поставив кавоварку. Зробив каву для себе й для неї — чорну, без цукру. Потім повернувся в спальню з двома чашками. Поставив одну на тумбочку біля неї. Сів на край ліжка — обережно, щоб не розбудити одразу.

Яна розплющила очі. Побачила його — з кавою в руках, з посмішкою, яка вже стала частиною її ранків.

— Доброго ранку, — прошепотів він.

— Доброго, — відповіла вона тихо. Підвелася на лікті. Волосся розпатлане, очі ще сонні.

Він подав їй каву. Вона взяла. Потримала в руках — тепло обпекло пальці.

— Данило ще спить?

— Так. Заснув пізно. Казав, що снився йому «великий динозавр, який обіймає тата й маму».

Вона усміхнулася — маленькою, теплою усмішкою.

— Він завжди так каже останнім часом.

Гліб кивнув. Поставив свою чашку. Подивився на неї — серйозно, без жартів.

— Яно… я хочу сказати тобі дещо.

Вона напружилася — ледь помітно.

— Що?

Він узяв її руку — повільно, як завжди робив останнім часом.

— Я не хочу більше чекати. Не хочу жити «поки що». Не хочу спати на дивані, коли ти поруч. Не хочу думати: «А якщо завтра вона скаже ні». Я хочу жити з вами. Повністю. Хочу, щоб ми були сім’єю не тільки в серці, а й на папері. Хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Хочу, щоб Данило знав — ми разом назавжди.

Яна завмерла. Чашка в руках здригнулася — кава ледь не пролилася.

— Ти… пропонуєш мені одружитися?

Він кивнув — без посмішки, серйозно.

— Так. Пропоную. Не зараз. Не сьогодні. Коли ти будеш готова. Але я хочу, щоб ти знала: я хочу цього. Дуже. Я хочу кільце на твоєму пальці. Хочу сказати «так» перед людьми. Хочу, щоб світ знав — ти моя. І я твій.

Вона мовчала. Довго. Подивилася на чашку. Потім на нього.

— Я боюся, Глібе. Боюся сказати «так». Бо це вже не можна відкликати. Це вже назавжди.

Він стиснув її руку.

— Я знаю. І я теж боюся. Боюся, що ти скажеш «ні». Боюся, що не впораюся. Боюся, що ти передумаєш. Але я хочу ризикувати. Бо без цього ризику я вже жив — і це було порожньо.

Вона поставила чашку на тумбочку. Підвелася на коліна — прямо на ліжку. Обійняла його за шию.

— Ти справді хочеш цього? Назавжди?

Він обійняв її в відповідь — міцно, ніби боявся, що вона зникне.

— Назавжди. З тобою. З ним. З усіма нашими ранками, вечорами, сварками, хворобами, сміхом. Назавжди.

Вона відсторонилася трохи. Подивилася йому в очі.

— Тоді… так.

Він завмер.

— Що?

Вона усміхнулася — крізь сльози, але щасливо.

— Так. Я вийду за тебе. Коли ти будеш готовий. Коли я буду готова. Але так. Я хочу бути твоєю дружиною.

Гліб видихнув — ніби тримав дихання все життя. Очі заблищали. Він притягнув її до себе — поцілував. Довго, глибоко, ніби вперше.

Потім відсторонився. Дістав з кишені маленьку коробочку — чорну, оксамитову.

— Я ношу її з собою вже місяць. Чекав моменту.

Він відкрив. Всередині — просте золоте кільце з маленьким діамантом. Не кричуще. Не дороге. Просто — її.

— Це не пропозиція зараз. Це обіцянка. Коли ти скажеш «я готова» — я одягну його тобі на палець.

Вона простягнула руку — тремтячу.

— Одягни зараз.

Він завмер.

— Ти впевнена?

Вона кивнула.

— Впевнена. Бо я вже не боюся. Не так сильно. Бо ти тут. І ти не пішов.

Він узяв кільце. Одягнув їй на безіменний палець — повільно, обережно. Воно підійшло ідеально.

Вона подивилася на руку. На кільце. На нього.

— Тепер ми заручені?

Він усміхнувся — крізь сльози.

— Так. Тепер ми заручені.

Вона кинулася до нього — обійняла міцно, поцілував — гаряче, щасливо, ніби вперше.

— Я люблю тебе.

— І я тебе. Назавжди.

Вони сиділи так — обійнявшись, на ліжку, з кільцем на її пальці.

А в сусідній кімнаті прокинувся Данило. Вибіг — сонний, з динозавром у руках.

— Мамо! Тато! Доброго ранку!

Він побачив їх — обійнятих, щасливих.

— Чому ви обіймаєтеся?

Яна засміялася — крізь сльози.

— Бо тато зробив мамі пропозицію. І мама сказала «так».

Данило завмер. Потім закричав:

— Ура! Ми будемо разом назавжди!

Він кинувся до них. Обійняв обох.

— Я теж хочу кільце!

Гліб засміявся.

— Тобі подаруємо медальку. Найкращому сину в світі.

Данило кивнув — задоволено.

— Добре!

І вони сиділи так — втрьох, на ліжку, обійнявшись. З кільцем на пальці Яни. З посмішкою на обличчі Данила. З любов’ю, яка вже не боялася.

Бо тепер це було назавжди.

Не словами.  
Не обіцянками.  
А просто — життям.