Розділ 33 Вибір Яни

Це сталося не вночі, не після сліз, не після чергової температури в Данила. Просто в звичайний вечір суботи — коли за вікном уже темніло, а в квартирі горіло тепле світло лампи над диваном. Данило заснув рано — втомився від цілого дня в парку, від каруселі, від морозива, від тата, який носив його на плечах і сміявся голосніше за всіх.

Гліб сидів на підлозі — спиною до дивана, ноги витягнуті, голова відкинута назад, очі заплющені. Він виглядав спокійним, але Яна знала: він не спить. Просто відпочиває — після дня, після тижня, після місяців, коли він доводив усе мовчки, діями, присутністю.

Вона сиділа на дивані — ноги підібрані, руки обіймають коліна. Дивилася на нього зверху вниз. На його волосся, яке вже трохи відросло. На плечі, які стали ширшими від того, що він носив Данила щодня. На руки — великі, теплі, які вміли й варити кашу, і тримати її, коли вона плакала.

Вона мовчала довго. Потім тихо, майже пошепки:

— Глібе…

Він одразу відкрив очі. Повернув голову. Подивився на неї знизу вгору — без поспіху, без страху.

— Так, кохана?

Вона ковтнула. Голос тремтів — ледь помітно.

— Я готова.

Він не зрозумів одразу. Просто дивився — чекав.

— Готова… до чого?

Вона простягнула руку. Він узяв її — автоматично, звично. Вона стиснула його пальці.

— До того, щоб ти жив з нами. Не поруч. Не «ближче». А тут. Повністю. У цій квартирі. У нашому ліжку. У нашому житті. Без «поки що». Без «якщо». Просто — так.

Гліб завмер. Дихання зупинилося на секунду. Потім він підвівся — повільно, ніби боявся зруйнувати мить. Сів поруч на диван. Подивився їй в очі — глибоко, без слів.

— Ти впевнена?

Вона кивнула — повільно, але твердо.

— Так. Я боюся. Дуже боюся. Але я більше боюся жити без тебе. Боюся, що одного дня скажу «ні», а потім прокинуся й зрозумію — запізнилася. Я хочу, щоб ти був тут. Щоб ти прокидався зі мною. Щоб ти лягав зі мною. Щоб ти був татом для Данила не «приходив», а просто був. Назавжди.

Він мовчав. Очі блищали — не від сліз, а від чогось великого, що не вміщалося всередині.

— Яно…

Вона перебила — тихо, але впевнено.

— Переїжджай. Завтра. З усіма речами. З кавоваркою. Зі светром, який я тобі купила. З усім. І більше не йди.

Він узяв її обличчя в долоні — ніжно, великими пальцями провів по щоках.

— Ти розумієш, що це вже не можна відкликати? Це вже назавжди.

Вона кивнула.

— Розумію. І я хочу цього. Назавжди.

Він притягнув її до себе. Поцілував — довго, глибоко, ніби вперше. Вона відповіла — так само сильно, так само щиро.

Потім відсторонилася. Поклала руку йому на груди — туди, де серце.

— Я люблю тебе. І я більше не боюся сказати це.

Він усміхнувся — крізь сльози, але щасливо.

— І я тебе люблю. І я теж більше не боюся.

Вони сиділи так — обійнявшись, у тиші. Телевізор вимкнений. Світло лампи тепле. За вікном — ніч.

А в кімнаті Данила спав син — з посмішкою, бо снив йому мама й тато, і вони були разом.

І Яна зрозуміла: вибір зроблено.  
Не словами.  
Не обіцянками.  
А просто — серцем.

Вона прошепотіла — в його шию:

— Переїжджай завтра. І залишайся назавжди.

Він кивнув — твердо.

— Завтра. І назавжди.

Вони просто сиділи — обійнявшись.  
Без слів.  
Без поспіху.  
Просто разом.

Бо тепер це вже не спроба.  
Це — життя.