Розділ 32 Велика сварка — через недовіру (продовження)

Сварка не закінчилася на кухні. Вона перекинулася в спальню — тиха, але гостра, як ніж, який повільно ріже.

Яна стояла біля вікна, обіймала себе руками. Гліб сидів на краю ліжка — голова опущена, лікті на колінах. Данило спав за стіною, нічого не чув. Телефон Гліба лежав на тумбочці — екран вимкнений, але ніби світився в темряві.

Вона заговорила першою — голос низький, втомлений:

— Ти думаєш, що я не бачу? Як ти іноді дивишся в телефон, коли я розповідаю про день. Як ти відповідаєш колегам о 23:00, коли я вже лягаю. Як ти кажеш «зараз закінчу» — і закінчуєш через годину. Ти тут. Тілом. Але думками — вже не завжди.

Гліб підняв голову. Очі червоні від безсоння й напруги.

— Яно… я працюю. Я не граюся в телефон. Це проекти. Це гроші. Це те, що дозволяє мені бути тут, не думати про борги, про те, як утримувати нас трьох.

Вона повернулася до нього — різко.

— Гроші? Ти думаєш, мені потрібні гроші? Мені потрібен ти. Повністю. Не половина. Не «зараз закінчу». Не «це останнє повідомлення». Мені потрібен чоловік, який дивиться на мене, коли я кажу «сьогодні важкий день». А не на екран.

Він встав. Голос став гучнішим — не крик, але вже не шепіт.

— Я дивлюся на тебе! Кожен день! Я прокидаюся раніше, щоб зробити каву. Я забираю Данила з садочка. Я читаю йому казки. Я тримаю тебе, коли ти плачеш. Що ще я маю зробити, щоб ти повірила, що я тут?

Вона ступила ближче — очі блищать від сліз і злості.

— Повір мені, що ти не підеш. Не через роботу. Не через втому. Не через те, що «це занадто». Бо я бачу, як ти іноді дивишся в далечінь — коли думаєш, що я не помічаю. І я думаю: «Він згадує те життя. Без нас. Без відповідальності. Без моїх страхів».

Гліб підійшов. Зупинився за крок.

— Ти думаєш, що я шкодую?

Вона кивнула — різко.

— Так. Іноді думаю. Бо ти міг жити легко. Без дитини, яка прокидається о третій ночі. Без жінки, яка плаче через старі рани. Без щоденної рутини. Ти міг би повернутися до того — до зустрічей, до поїздок, до тиші.

Він узяв її за плечі — не грубо, але твердо.

— Яно, подивися на мене.

Вона подивилася — очі повні сліз.

— Я не шкодую. Ні секунди. Так, іноді я втомлююся. Як і ти. Як будь-яка людина. Але це не означає, що я хочу піти. Це означає, що я людина. Не робот. Не ідеальний тато з картинки. Але я тут. І я залишуся. Навіть якщо ти кричатимеш. Навіть якщо ти скажеш «йди». Я не піду. Бо я вже не можу без вас.

Вона заплакала — тихо, але вже не стримано.

— Я боюся, Глібе. Боюся, що одного дня ти скажеш: «Я втомився». І підеш. І Данило питатиме: «Де тато?». І я не знатиму, що відповідати.

Він притягнув її до себе. Обійняв — міцно, ніби боявся, що вона розчиниться.

— Я не скажу «втомився». Я скажу: «Давай відпочинемо разом». Я скажу: «Давай поїдемо кудись удвох». Я скажу: «Давай поговоримо». Але я не скажу «йду». Бо я вже пішов одного разу. І це було найгірше, що я зробив у житті. Більше я так не зроблю.

Вона притулилася до нього. Заплакала в його груди — гаряче, болісно.

— Обіцяй. Якщо я скажу «мені страшно» — не відходь. Просто обійми. І скажи: «Я тут».

Він поцілував її в маківку.

— Обіцяю. Обійму. І скажу: «Я тут». Навіть якщо ти кричатимеш. Навіть якщо ти виженеш мене на кухню. Я сяду під дверима. І чекатиму.

Вона схлипнула — вже тихіше.

— Не треба під дверима. Просто… будь тут. Поруч. Навіть коли я боюся.

Він підняв її обличчя — ніжно, великими пальцями витер сльози.

— Я тут. Поруч. Завжди.

Вона кивнула. Притулилася знову.

— Я люблю тебе. Навіть коли боюся.

Він усміхнувся — крізь власні сльози.

— І я тебе люблю. Навіть коли ти боїшся.

Вони стояли так — обійнявшись посеред спальні. Телефон мовчав. Данило спав. Світло лампи тепле.

І Яна зрозуміла: недовіра не зникне за один вечір. Але тепер вона не самотня.  
Поруч — він.  
І це вже достатньо, щоб продовжувати.

Вона прошепотіла — в його шию:

— Залишайся. Назавжди.

Він відповів — тихо, твердо:

— Уже залишився.

І вони стояли так — довго.  
Без слів.  
Без поспіху.  
Просто разом.