Розділ 31 Велика сварка — через недовіру

Це сталося не раптом. Недовіра накопичувалася — маленькими краплями, які Яна намагалася не помічати. Гліб приходив щодня, спав поруч, готував сніданки, читав Данилу казки, обіймав її ночами — все ідеально. Але іноді вона ловила себе на думці: «А якщо це тимчасово? А якщо він просто грає в щасливу сім’ю, поки не набридне?»

Сварка вибухнула в п’ятницю ввечері — після звичайного дня. Данило заснув швидко, втомлений від садочка й прогулянки. Вони сиділи на кухні — вона з чаєм, він з телефоном. Гліб відповідав на повідомлення від колег — щось про проект, який затягувався.

Яна дивилася на нього — довго, мовчки. Потім сказала — тихо, але гостро:

— Ти знову на телефоні. Після того, як син заснув. Після того, як ми вечеряли разом. Після того, як ти обіцяв «сьогодні тільки ми».

Гліб підняв очі. Здивувався.

— Яно, це робота. Потрібно відповісти зараз, бо завтра дедлайн.

Вона поставила чашку — голосніше, ніж хотіла.

— Робота. Завжди робота. П’ять років тому ти теж пішов через роботу. Тепер ти тут, але телефон важливіший за нас?

Він вимкнув звук. Поклав телефон екраном униз.

— Ти серйозно? Я тут щодня. Я переїхав. Я скасовую зустрічі, коли Данило хворіє. Я роблю все, що можу.

Вона встала. Голос піднявся — не крик, але вже не шепіт.

— Ти робиш все, що можеш. Але я бачу, як ти дивишся на телефон. Як ти іноді відволікаєшся. Як ти думаєш про проект, коли Данило розповідає тобі про садочок. І я боюся — що одного дня ти скажеш: «Знаєш, Яно, це занадто. Мені потрібен простір. Мені потрібна свобода».

Гліб теж встав. Голос став низьким, напруженим.

— Ти не довіряєш мені. Після всього, що було. Після того, як я залишився. Після того, як я відмовився від старого життя. Після того, як я сказав «люблю» перед тобою й сином. Ти все одно чекаєш, коли я піду.

Вона кивнула — різко.

— Так. Чекаю. Бо ти вже пішов одного разу. І я не можу вимкнути цей страх. Він шепоче: «Він піде. Він завжди йде, коли стає важко».

Гліб ступив ближче. Очі потемніли.

— Я не пішов. Я тут. Кожен день. Я не втомлююся. Я не шукаю «простору». Я шукаю тебе. І його. Але якщо ти чекаєш, що я піду — ти відштовхуєш мене сама.

Вона заплакала — тихо, без крику. Сльози котилися по щоках.

— Я не відштовхую. Я боюся. Боюся, що якщо я повністю відкриюся — ти скажеш «вистачить». І тоді Данило… він уже називає тебе татом. Він малює нас разом. Якщо ти підеш — він не зрозуміє. Він подумає, що це через нього.

Гліб підійшов. Хотів обійняти — вона відступила.

— Не треба. Не обіймай. Просто скажи — ти підеш?

Він завмер. Голос став хрипким.

— Ні. Я не піду. Навіть якщо ти кричатимеш. Навіть якщо ти виженеш мене зараз. Я піду в коридор. Сяду під дверима. І чекатиму, поки ти не скажеш «заходь».

Вона схлипнула.

— Ти не розумієш. Я не хочу, щоб ти сидів під дверима. Я хочу, щоб ти був тут. Але без страху, що ти підеш. А страх не йде. Він живе в мені.

Гліб сів на стілець. Опустів голову в долоні.

— Тоді скажи, що робити. Скажи, як довести. Я вже відмовився від старої роботи — перейшов на віддалену. Я скасував усі поїздки. Я тут. Що ще?

Вона підійшла. Присіла навпроти. Узнала його руки — холодні.

— Просто… не йди. Навіть якщо я скажу «йди». Обійми мене. І скажи: «Я тут». Як обіцяв.

Він підняв голову. Очі червоні.

— Я тут.

Він підвівся. Обійняв її — міцно. Вона спочатку опиралася — секунду, дві. Потім обійняла у відповідь. Заплакала — вже голосніше, в його груди.

— Я боюся, Глібе. Але я люблю тебе. І я хочу, щоб ми були разом. Назавжди.

Він притиснув її сильніше.

— Ми разом. Назавжди. Я обіцяю.

Вони стояли так — обійнявшись посеред кухні. Телефон мовчав. Данило спав. Світло лампи тепле.

І Яна зрозуміла: страх не зник. Але тепер він не один.  
Поруч — він.  
І це вже достатньо, щоб дихати.

Вона прошепотіла — в його шию:

— Залишайся. Назавжди.

Він поцілував її в маківку.

— Уже залишився.

І вони стояли так — довго.  
Без слів.  
Без поспіху.  
Просто разом.