Розділ 28 Вона боїться знову залежати

Вони вже місяць жили разом — по-справжньому, без «поки що» й «подивимося». Гліб перевіз речі, повісив свої сорочки в шафу поруч з її сукнями, поставив свою кавоварку на кухні, купив другий комплект постільної білизни. Данило звик так швидко, ніби тато завжди тут був: «Тато, де мої шкарпетки?», «Тато, почитай казку», «Тато, обійми маму, вона сумна».

Але Яна не звикла. Не до Гліба — до себе. До того, як легко їй стало з ним. Як вона почала покладатися на нього. Як іноді ловила себе на думці: «А якщо він не повернеться з роботи?», «А якщо скаже «вистачить»?».

Це сталося в четвер увечері. Данило вже спав. Вони сиділи на дивані — вона в його футболці, він у спортивних штанах, телевізор вимкнений, світло тільки від лампи в кутку.

Вона раптом сказала — тихо, ніби боялася власних слів:

— Глібе… я боюся.

Він вимкнув телефон, повернувся до неї повністю.

— Чого, кохана?

Вона подивилася йому в очі — довго, болісно.

— Знову залежати. Від тебе. Від того, чи ти прийдеш увечері. Чи ти захочеш залишитися. Чи ти не скажеш одного дня: «Знаєш, це занадто. Я втомився».

Гліб мовчав. Просто слухав.

Вона продовжила — голос тремтів, але вона не відводила погляду:

— П’ять років я була сама. Я навчилася не чекати. Не сподіватися. Якщо щось потрібно — роблю сама. Якщо болить — терплю сама. Якщо страшно — мовчу. А тепер ти тут. Ти робиш усе. Ти носиш Данила на руках, коли він втомлений. Ти готуєш вечерю, коли я запізнююся. Ти обіймаєш мене, коли я плачу. І я… я починаю звикати. І це лякає мене найбільше. Бо якщо я звикну — і ти підеш… я не витримаю. Знову.

Він простягнув руку. Вона взяла її — холодними пальцями.

— Яно… я не піду.

Вона похитала головою.

— Ти вже казав це. І пішов.

Він кивнув — повільно, без виправдань.

— Так. І я ненавиджу себе за це кожен день. Але тепер я не той чоловік. Той пішов, бо думав, що може жити без тебе. Цей — знає, що не може. Я не втомлюся. Я не скажу «вистачить». Я не піду, бо мені нудно, бо робота, бо хтось інший. Я залишуся, бо без вас я — ніхто. Просто чоловік, який живе по інерції.

Вона заплющила очі. Сльоза скотилася по щоці.

— Я хочу тобі повірити. Дуже хочу. Але я не можу просто вимкнути цей страх. Він сидить тут, — вона поклала руку на груди, — і шепоче: «А якщо? А якщо знову?»

Гліб підсунувся ближче. Обійняв її — повільно, щоб вона могла відсторонитися, якщо захоче. Вона не відсторонилася. Притулилася.

— Тоді не вимикай його. Нехай шепоче. Але нехай бачить, що я роблю. Кожен день. Приходжу. Залишаюся. Люблю. Обіймаю. Готую. Слухаю. Тримаю. Якщо через місяць страх буде сильнішим — скажи. Я почекаю. Якщо через рік — я все одно буду тут. Бо я вже не можу інакше.

Вона схлипнула — тихо, в його плече.

— Ти справді готовий чекати, поки я перестану боятися?

Він поцілував її в маківку.

— Я готовий чекати вічно. Бо я вже знайшов дім. І це ти. І він.

Вона підняла голову. Подивилася на нього — мокрими очима, але вже спокійніше.

— Тоді… обіцяй мені одну річ.

— Будь-яку.

— Якщо я скажу «мені страшно» — не відходь. Просто обійми. І скажи: «Я тут». Навіть якщо я кричатиму. Навіть якщо я проситиму йти. Просто обійми. І скажи.

Він кивнув — серйозно.

— Обіцяю. Обійму. І скажу: «Я тут».

Вона притулилася знову. Заплакала — тихо, без істерики. Просто відпустила те, що тримала п’ять років.

Він тримав її — міцно, але ніжно. Гладив по спині. Цілував у волосся.

— Я тут, Яно. Я тут.

Вона кивнула — у його шию.

— Я знаю.

Вони сиділи так довго — на дивані, у тиші, обійнявшись. Телевізор вимкнений. Світло лампи тепле.

А в кімнаті Данила спав син — з посмішкою, бо снив йому мама й тато, і вони були разом.

І Яна зрозуміла: страх не зникне за один вечір. Але тепер він не один.

Поруч — любов.  
Велика.  
Така, що витримає будь-який страх.