Розділ 26. Він каже: «Я хочу вас обох»

Це сталося в неділю ввечері — звичайну, тиху, після тижня, коли все вже здавалося налагодженим, але ще не до кінця. Данило спав у своїй кімнаті — з температурою вже спалою, з динозавром у обіймах. Яна сиділа на дивані, ноги підібрані, чашка чаю в руках уже охолола. Гліб сидів поруч — не близько, але досить, щоб відчувати тепло його плеча.

Вони мовчали довго. Просто дивилися на телевізор — якийсь старий фільм, ніхто не вникав. Потім Гліб вимкнув звук.

— Яно…

Вона повернула голову. Подивилася на нього — спокійно, але з тим самим маленьким сумнівом у очах.

— Що?

Він узяв її руку — повільно, ніби боявся, що вона забере. Вона не забрала.

— Я хочу сказати тобі дещо. Давно хочу.

Вона кивнула — коротко.

— Кажи.

Гліб ковтнув. Подивлявся їй прямо в очі — без посмішки, без маски.

— Я хочу вас обох. Не просто бути поруч. Не просто приходити щодня. Не просто жити через дорогу. Я хочу жити з вами. Повністю. Прокидатися в одній ліжку. Лягати разом. Бути татом не тільки для Данила, а й для тебе — партнером. Чоловіком. Я хочу, щоб ми були сім’єю. Не «намагаємося». А просто — є.

Яна мовчала. Довго. Пальці стиснули його руку сильніше.

— Ти розумієш, що це означає? — спитала вона тихо.

— Розумію. Це означає, що я буду тут щоночі. Що я буду робити помилки — і ми сваритимемося. Що я буду носити його в садочок, варити каші, перевіряти уроки. Що я буду поруч, коли він хворітиме, коли ти втомишся, коли ти захочеш побути одна. Це означає, що я беру на себе все — не тільки хороше. Усе.

Вона опустила погляд на їхні з’єднані руки.

— А якщо я скажу «ще ні»? Якщо скажу «давай почекати ще півроку»?

Гліб кивнув — без образи.

— Тоді я почекаю. Я залишуся через дорогу. Приходитиму щодня. Але я не припиняю хотіти цього. Бо я вже знаю, що хочу саме цього. Саме вас.

Вона підняла очі. В них були сльози — не гіркі, а тихі, теплі.

— Я боюся, Глібе. Боюся сказати «так». Бо якщо скажу — це вже не можна буде відкликати. Це вже назавжди.

Він підсунувся ближче. Обійняв її за плечі — обережно.

— Я знаю. І я теж боюся. Боюся, що не впораюся. Боюся, що ти скажеш «досить». Але я хочу ризикувати. Бо без ризику я вже жив — і це було порожньо.

Вона притулилася до нього — щокою до його грудей. Почула, як калатає серце — швидко, сильно.

— Тоді… давай так. Ти переїжджаєш до нас. Не через дорогу. До нас. У цю квартиру. Але повільно. Спочатку — речі. Потім — ночі. Потім — усе.

Гліб видихнув — ніби скинув з плечей щось важке.

— Добре. Повільно. Як ти скажеш.

Вона підняла голову. Подивилася йому в очі.

— Я люблю тебе.

Він усміхнувся — вперше за весь вечір щасливо, без тіні сумніву.

— І я тебе люблю. І його.

Вони сиділи так — обійнявшись, у тиші. Телевізор мерехтів без звуку. За вікном — ніч.

А в кімнаті Данила спав син — з посмішкою, бо снив йому тато й мама, і вони були разом.

І Яна зрозуміла: страх не зник. Але тепер він менший за цю любов.

Значно менший.

Вона прошепотіла — тільки для нього:

— Переїжджай завтра. З речами.

Гліб кивнув.

— Завтра.

І вони просто сиділи — втрьох, навіть коли один спав у сусідній кімнаті.

Бо сім’я вже була.

Не словами.  
А просто — життям.