Розділ 24. Дитина хворіє — вони разом у лікарні

Середа почалася як завжди — тихо, трохи сонно, з запахом кави, що повільно розтікався кухнею.

О 7:15 у дверях подзвонили. Яна ще лежала в ліжку, напівпрокинувшись, коли Данило вже зірвався з дивану й побіг до дверей босоніж.

— Тааато!

Двері ледь встигли відкритися, як хлопчик повис на шиї Гліба. Той засміявся тихо, притиснув його до себе й підняв у повітря.

— Ого, хто це тут такий важкий?

— Я не важкий! Я сильний!

— Тоді доведеться мені тренуватися, щоб тебе носити.

У руках у Гліба була паперова коробка з круасанами і два стаканчики кави. Він пройшов на кухню, Данило все ще сидів у нього на руках, обіймаючи за шию.

Яна з’явилася у дверях кухні — волосся розкуйовджене, очі ще сонні.

— Ти його розбудив, — тихо сказала вона.

— Ні, це він мене, — усміхнувся Гліб.

Вона посміхнулася у відповідь.

Це стало майже ритуалом.

Він приходив рано. Приносив каву. Данило радів так, ніби бачив його після довгої подорожі, навіть якщо бачив учора.

Але цього разу щось було інакше.

Вони сіли за стіл.

Гліб розрізав круасани, Яна наливала чай Данилу.

— Ну, розповідай, що сьогодні в садочку? — спитав Гліб.

Зазвичай хлопчик починав говорити одразу — про друзів, іграшки, виховательку, динозаврів.

Але цього разу він мовчав.

Сидів, спершись ліктями на стіл.

Очі блищали. Щоки були трохи червоні.

Яна нахилилася до нього.

— Даню?

Він підняв голову повільно.

— Мамо… я втомився.

Вона одразу торкнулася його лоба.

І завмерла.

— Гарячий.

Гліб одразу встав зі стільця.

— Скільки?

Яна дістала термометр.

Кілька хвилин тягнулися довго.

Пік.

38,7.

Вона тихо видихнула.

— Треба до лікаря.

Данило схлипнув, поклав голову їй на плече.

— Мамо… болить голова…

Гліб присів поруч, провів рукою по його спині.

— Нічого, синку. Зараз поїдемо до лікаря. Тато з тобою.

Яна подивилася на нього — очі наповнилися тривогою.

— Ти не мусиш. У тебе робота.

Гліб навіть не задумався.

— Робота почекає. Він — ні.

Вони зібралися швидко.

Яна натягнула на Данила светр, Гліб узяв його на руки. Хлопчик притиснувся до нього, як кошеня — гарячий, сонний.

— Тато… не відпускай…

Гліб притиснув його ближче.

— Не відпущу.

Ні зараз. Ні потім.

У машині було тихо.

Дощ стукав по лобовому склу, двірники рівно скрипіли.

Яна сиділа попереду, обертаючись кожні кілька секунд.

Гліб сидів ззаду з Данилом на руках — так було легше його тримати.

Він уже встиг подзвонити до клініки, знайшовши її по відгуках дорогою.

— Нас приймуть за десять хвилин, — сказав він.

Яна кивнула.

Її руки тремтіли.

Гліб помітив це у дзеркалі.

— Все буде добре, — тихо сказав він.

Вона нічого не відповіла.

У клініці їх прийняли майже одразу.

Кабінет був світлий, на стінах висіли малюнки тварин.

Педіатр — молода жінка з теплими очима — говорила спокійно, повільно, щоб Данило не боявся.

— Ну що, герой, покажемо горло?

Хлопчик відкрив рот неохоче.

Лікарка оглянула його, послухала легені, перевірила лімфовузли.

Потім усміхнулася.

— ГРВІ. Нічого страшного. Температура висока, але це нормально для вірусної інфекції.

Яна видихнула.

— Лікування?

— Парацетамол, якщо температура вище 38. Рясне питво. Постільний режим. І багато обіймів.

Вона підморгнула Данилу.

— Це найкращі ліки.

Гліб тримав хлопчика на руках — той уже майже заснув, поклавши голову йому на плече.

Лікарка подивилася на них.

— Ви — батьки?

Яна кивнула.

— Так.

— Добре.

Вона усміхнулася.

— Він у надійних руках.

Дорогою додому Данило прокинувся і тихо заплакав.

— Мамо… тато… боляче…

Гліб одразу притиснув його сильніше.

— Зараз дамо сиропчик, синку. І полежимо. Все буде добре.

Яна дивилася на них у дзеркало.

І раптом сказала:

— У тебе ж зустріч о 14:00.

— Була.

— Була?

— Я її скасував.

Вона обернулася.

— Через нас?

— Через нього, — спокійно відповів він.

Вдома квартира стала тихою.

Наче навіть стіни говорили пошепки.

Вони вклали Данила у ліжко.

Гліб дав сироп.

Яна поклала на лоб прохолодний компрес.

Через кілька хвилин хлопчик заснув.

Дихав важко, але спокійніше.

Яна сиділа на краю ліжка.

Гліб — на підлозі поруч, тримаючи маленьку долоню сина у своїй.

Кімната була напівтемна.

Яна тихо сказала:

— Я боялася таких моментів.

Він підняв голову.

— Яких?

— Коли він хворіє.

Вона ковтнула.

— Раніше я завжди була одна. Ніч без сну. Ліки. Температура. Паніка. І нікому подзвонити.

Гліб мовчав.

Вона провела рукою по волоссю Данила.

— Я звикла.

Тиха пауза.

— Тепер ти не одна, — сказав він.

Вона кивнула.

— Я знаю.

І тихіше додала:

— І це… лякає.

— Чому?

— Бо якщо ти звикнеш до цього… до хвороб, до ночей без сну… і одного дня скажеш: «Я втомився»…

Гліб підвівся.

Сів поруч.

Обійняв її за плечі.

— Я вже втомився.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Втомився бути далеко.

Він поцілував її у скроню.

— Тепер я тут. На всі хвороби. На всі ночі. На все.

О 15:00 Данило прокинувся.

Температура була 38,2.

Він заплакав — тихо, майже без сил.

— Мамо… тато…

Гліб одразу підняв його на руки.

Почав повільно ходити кімнатою.

Погойдуючи.

— Тихо, синку… тато тут…

Його голос став м’яким, майже колисковим.

І він почав співати.

Ту саму пісню.

Ту, що колись співав Яні.

П’ять років тому.

Яна стояла біля дверей і дивилася на них.

На чоловіка, який носить їхнього хворого сина.

На руки, які обережно підтримують маленьку гарячу спину.