Розділ 23. Яна не довіряє повністю

Понеділок після переїзду Гліба ближче почався тихо, майже буденно. Але для Яни цей ранок відчувався інакше — ніби повітря стало густішим, ніби кожен крок, кожен звук мав трохи більшу вагу, ніж зазвичай.

Вона прокинулася ще до будильника. У кімнаті було напівтемно — сірий ранковий світ просочувався крізь фіранки, розчиняючи ніч повільно, без різкості. Данило ще спав, розкинувшись у своєму ліжку, обіймаючи плюшевого динозавра, який пережив уже сотні битв, падінь і нічних пригод.

Яна лежала на спині й дивилася в стелю.

Їй здавалося, що її життя стоїть на краю чогось дуже високого.
Ніби вона піднялася на дах будинку — і тепер має вирішити: стрибнути вперед чи залишитися біля перил.

Бо вперед — це довіра.
А назад — страх.

О 7:30 пролунав дзвінок у двері.

Рівно о 7:30.

Як завжди.

Яна підвелася, накинула халат і пішла в коридор. Коли відчинила двері — там стояв Гліб.

У руках у нього була паперова склянка кави, ще одна — для неї, і пакет із пекарні, з якого вже пахло теплим маслом і ваніллю.

— Ранок, — сказав він.

Його усмішка була спокійна, ніби він приходив так усе життя.

— Ранок, — відповіла Яна.

Він зайшов у квартиру, поставив пакет на кухонний стіл, зняв куртку. Саме в цей момент з кімнати почувся тупіт маленьких ніг.

— Тато!!!

Данило вискочив у коридор, ще сонний, але вже щасливий.

Гліб навіть не встиг нічого сказати — хлопчик стрибнув на нього, обійняв за шию.

— Ти прийшов!

— А куди я дінуся? — засміявся Гліб, підхоплюючи його на руки.

Він закрутив сина в повітрі, і Данило голосно засміявся.

— Ще! Ще!

— Потім. Спочатку сніданок.

Яна стояла в дверях кухні й дивилася на них.

Ця сцена вже стала звичною.

Теплою.

Правильною.

Але десь усередині, під серцем, знову відчувся маленький укол.

Страх.

Гліб поставив Данила на підлогу й узявся за кухню так природно, ніби завжди тут жив.

— Омлет для мами, — оголосив він.
— Яєчня для головного динозавра, — підморгнув Данилові.
— І кава для тата, бо тато без кави не людина.

— А круасани? — одразу уточнив Данило.

— Круасани — десерт.

Вони сіли за стіл.

Данило розповідав сон — про роботів, космос і динозавра з лазерними очима.

Гліб слухав уважно, ставив серйозні питання:

— А якого кольору був лазер?

— Зеленого!

— О, тоді роботам точно було непереливки.

Яна слухала їх і усміхалася.

Але майже не говорила.

Коли сніданок закінчився, Данило зіскочив зі стільця.

— Я піду чистити зуби!

— І не забудь верхні! — крикнула Яна.

— Я пам’ятаю!

Він зник у ванній.

І кухня раптом стала тихою.

Гліб подивився на Яну.

— Ти мовчала весь сніданок.

Він нахилив голову.

— Що не так?

Яна покрутила ложку між пальцями.

Метал тихо вдарявся об чашку.

— Ти переїхав ближче.

Пауза.

— Ти тут щодня. Ти допомагаєш. Готуєш. Водиш Данила в садочок. Все робиш… правильно.

Вона підняла очі.

— А я все одно боюся.

Гліб не здивувався.

Не заперечив.

Просто тихо сказав:

— Розкажи.

Яна подивилася на нього.

Її очі були повні сумнівів — тих, що накопичуються роками.

— Я бачу, як він тягнеться до тебе. Як він каже «тато» так, ніби ти завжди був поруч.

Вона ковтнула.

— І це лякає мене.

Гліб не перебивав.

— Бо якщо я впущу тебе повністю… якщо скажу «живи з нами»… якщо дозволю тобі бути не просто поруч, а всередині нашого життя…

Вона тихо додала:

— І ти підеш…

Її голос ледь тремтів.

— Данило не витримає. І я теж.

Гліб повільно простягнув руку через стіл.

Яна не взяла її одразу.

Просто дивилася.

— Яно… я не піду.

Вона гірко усміхнулася.

— Ти вже казав це п’ять років тому.

Гліб кивнув.

Без захисту.

— Казав.

Пауза.

— І пішов.

Він провів рукою по волоссю.

— Бо був ідіотом. Бо думав, що кар’єра важливіша. Бо боявся відповідальності.

Його голос став тихішим.

— Тепер я знаю: без вас це не життя.

Він подивився прямо в її очі.

— Це просто дні, які треба пережити.

Яна тихо запитала:

— А якщо робота знову покличе?

— Не покличе.

— Якщо з’явиться нова Софія?

— Не з’явиться.

— Якщо ти втомишся від рутини? Від садочка. Від каш. Від «тато, почитай» о десятій вечора?

Гліб підвівся.

Підійшов до неї.

І несподівано присів перед її стільцем — прямо на підлогу.

Щоб бути на рівні її очей.

— Яно… подивися на мене.

Вона подивилася.

— Я вже втомився.

— Від чого?

— Жити без вас.

Він усміхнувся трохи сумно.

— Робота не покличе мене сильніше. Бо тепер я знаю, де дім.

Він торкнувся її руки.

— І це не квартира.

Пауза.

— Це ви.

Яна довго мовчала.

Потім тихо сказала:

— Я хочу тобі вірити.

Її пальці трохи здригнулися.

— Дуже хочу.

Вона зітхнула.

— Але я не можу просто вимкнути цей страх. Він сидить усередині. Як голка.

Гліб обережно взяв її руку.

Цього разу вона не відсмикнулася.

— Тоді не вимикай.

Вона здивовано підняла брови.

— Нехай сидить.

Він трохи стис її пальці.

— Але нехай дивиться, що я тут. Кожен день.

Пауза.

— Без вихідних. Без «потім».

Він тихо додав:

— Якщо через місяць ти скажеш «я все ще боюся» — я скажу «добре».

— А якщо через рік?

— Я все одно буду тут.

Саме в цей момент Данило вбіг на кухню.

Із зубною щіткою в роті.

— Мамо! Тато! Я готовий!

Піна була по всьому підборіддю.

— Ходімо в садочок!

Яна засміялася.

— Спочатку виплюнь пасту, герой.

— Ой!

Данило побіг назад у ванну.

Гліб підвівся.

Коли Данило повернувся, він одразу підхопив його на руки.

— Ходімо, принце. Тато відвезе тебе.