Розділ 22. Він переїжджає ближче

Субота після скандалу була першою за довгий час, коли ранок почався без тривоги.

Небо за вікном було світлим, майже весняним. Сніг на гілках дерев уже танув, і краплі повільно стікали вниз, блищачи на сонці. У квартирі пахло чаєм і свіжим хлібом — Яна прокинулася раніше Данила й поставила чайник, просто щоб зайняти руки.

Телефон лежав на столі.

Вона вже знала: пости зникли.

Софія видалила їх о 11:58 — за дві хвилини до дедлайну, про який говорив Гліб. Без пояснень. Без нових звинувачень. Без драматичних прощальних слів.

Просто — видалила.

Спочатку Яна не повірила. Перевірила кілька разів. Оновила сторінку. Подивилася з іншого акаунта.

Нічого.

Наче їх і не було.

Коментарі під старими постами Гліба й Яни змінилися. Там, де ще два дні тому люди сперечалися, обговорювали, будували теорії — тепер з’явилися зовсім інші слова.

«Тримайтеся.»
«Головне — дитина.»
«Сім’я — це важливіше за скандали.»
«Ви виглядаєте щасливими. Бережіть це.»

Яна читала їх без радості.

Просто… спокійніше.

Бо знала: інтернет завжди швидко забуває.

Але життя — ні.

Данило прокинувся близько восьмої — як завжди голосно. Він вискочив із кімнати в піжамі з динозаврами, одразу почав щось розповідати про сон, у якому він переміг величезного робота.

Яна слухала, усміхалася, але всередині все ще було напруження.

Вона чекала.

О 9:00 пролунав дзвінок у двері.

Точно, як завжди.

Яна підійшла до дверей, відчинила… і завмерла.

На порозі стояв Гліб.

Але цього разу він був не таким, як зазвичай.

Через плече висіла велика дорожня сумка — темна, важка, явно з речами.

Не маленький рюкзак, як раніше, коли він приїжджав лише на день.

Справжня сумка.

Яна кліпнула.

— Ти… куди?

Гліб усміхнувся.

Не нервово. Спокійно. Наче це було найпростіше рішення у світі.

— Не куди, — сказав він. — До вас. Ближче.

Яна не зрозуміла.

— Ближче?

Він зайшов у квартиру, поставив сумку біля дверей, зняв куртку.

І саме в цей момент із кімнати вибіг Данило.

— Тато!

Хлопчик різко зупинився, побачив сумку — і очі його загорілися.

— Ти з речами?!

Гліб засміявся, підхопив його на руки.

— Так, синку.

— Ти що, живеш у нас?

— Майже, — сказав Гліб. — Тато переїжджає ближче. Щоб не їхати щоранку через півміста.

Данило одразу закричав:

— Урааа!

Він обійняв батька за шию так міцно, що той навіть похитнувся.

Яна стояла в коридорі, дивлячись на них.

Потім перевела погляд на сумку.

— Ти купив квартиру поруч?

Гліб кивнув.

— У сусідньому будинку. Через дорогу. Три хвилини пішки.

Він трохи помовчав і додав:

— Я підписав договір учора.

Яна повільно видихнула.

— Тобто… ти вже все вирішив?

— Можна заїжджати наступного тижня.

Данило тим часом стрибав навколо них.

— Тато житиме поруч! Ми будемо бачитися щодня! Щодня!

Яна дивилася на Гліба.

Довго.

— Ти зробив це… без мене?

Гліб обережно поставив Данила на підлогу.

— Так.

Він підійшов ближче.

— Бо я не хотів тиснути.

Яна мовчала.

— Я не хотів казати: «Давай жити разом». Ти ще не готова. Я бачу це.

Він говорив спокійно, дивлячись прямо в її очі.

— Але я хочу бути поруч. Щоб ти не хвилювалася, коли я запізнююсь. Щоб Данило знав — тато поруч. Щоб якщо щось станеться вночі… ти могла просто подзвонити.

Його голос став тихішим.

— І я прийду.

Яна ковтнула.

— А якщо я скажу «ні»?

Вона схрестила руки на грудях.

— Якщо скажу, що не хочу, щоб ти був так близько?

Гліб усміхнувся.

Трохи сумно.

— Тоді я здам квартиру.

Вона здивовано підняла брови.

— Справді?

— Так.

Він знизав плечима.

— І буду приїжджати, як раніше. З того боку міста.

Пауза.

— Але я не піду далі.

Яна тихо запитала:

— Чому?

Гліб відповів майже пошепки:

— Бо я вже не можу бути далеко.

Тиша повисла між ними.

Яна подивилася на сумку.

На Данила, який уже тягнув Гліба за руку:

— Тату! Ходімо грати! Я намалював динозавра з лазером!

Потім вона знову подивилася на чоловіка перед собою.

На того самого, який п’ять років тому пішов.

І на того, який зараз стояв тут і казав: я переїжджаю ближче.

Яна зробила крок до нього.

Поклала руку на його груди — там, де билося серце.

— Ти справді готовий жити поруч? Просто так? Без «ми разом»?

Гліб накрив її руку своєю.

— Так.

Його голос був спокійний.

— Просто так.

Він усміхнувся.

— Бо я вже з вами. У серці. А тепер — і географічно.

Яна заплющила очі.

На секунду.

Коли відкрила — погляд уже був інший.

Менше страху.

— Добре, — сказала вона тихо. — Переїжджай.

Гліб навіть не одразу зрозумів.

— Але, — додала вона, — приходь щодня.

Він нахилив голову.

— Щодня?

— На вечерю. На казку. На мультики. На все.

Гліб кивнув.

— Щодня.

Данило схопив їх обох за руки.

— Ходімо! Я хочу показати татові мій новий малюнок!

Вони пішли коридором.

Данило попереду — швидко, голосно.

А вони позаду — повільніше.

Тримаючись за руки.

Яна нахилилася трохи ближче й прошепотіла, щоб чув тільки він:

— Я ще боюся.

Гліб стис її пальці.

— Я знаю.

— Але вже менше.

Він усміхнувся.

— Я чекатиму.

— Скільки треба?

— Скільки треба.

Вони зайшли в кімнату Данила.

Підлога була завалена малюнками.

Сонце.

Динозаври.

Ракети.

І один новий малюнок — три фігурки під великим жовтим сонцем.

— Це хто? — запитав Гліб, присідаючи.

Данило гордо відповів: