Розділ 21. Він розриває стосунки з теперішньою жінкою

Вівторок почався тихо.
Навіть занадто тихо — так, ніби ніч залишила в квартирі тонку плівку напруження, що ще не розірвалася.

Гліб прокинувся о 5:50 — за десять хвилин до будильника. Очі відкрилися самі, без різкого ривка, без паніки. Просто сон зійшов, як туман. Він лежав на дивані, дивлячись у темряву кімнати, і кілька секунд не рухався.

Квартира дихала повільно.

З сусідньої кімнати чувся рівний, трохи сопучий подих Данила — дитячий, безтурботний. Іноді ліжко тихо скрипіло: хлопчик перевертався уві сні, щось бурмотів, ніби продовжував свої пригоди з мрій.

У спальні Яна теж ворушилася — легенько, майже нечутно. Вона перевернулася на бік, ковдра зашурхотіла. Гліб знав: вона спить неспокійно вже кілька днів. Після того поста, після тих коментарів, після чужих очей у їхньому житті.

Він тихо підвівся, щоб не розбудити нікого. Під ногами ледь скрипнула підлога. Гліб завмер на секунду — прислухався. Тиша.

Він вийшов на кухню.

Світло не вмикав — лише маленьку лампу над плитою. Жовте м’яке коло світла розлилося по столу.

Гліб поставив турку на плиту. Насипав каву — аромат одразу піднявся теплим, гірким запахом. Він робив її не для себе.

Для Яни.

Вона останніми днями майже не спала.

Поки вода нагрівалася, він узяв телефон.

Екран загорівся різко, холодно.

Нові повідомлення.

І серед них — Софія.

Він відкрив чат.

Повідомлення було надіслане о 3:14 ночі.

«Ти бачив пост?
Люди пишуть мені “тримайся”.
Вони співчувають мені, а не їй.

Ти ще пошкодуєш.

Я не видалю нічого.
Я розповім усім — твоїй мамі, твоїм друзям, її клієнтам.

Я маю все.

Ти не втечеш від цього.»

Гліб перечитав повідомлення двічі.

Пальці не здригнулися.

Він просто заблокував екран і поклав телефон на стіл.

Кава почала підніматися в турці. Він зняв її з вогню, розлив у дві чашки.

Потім пішов у ванну.

Холодна вода різко вдарила по обличчю. Він сперся руками об раковину і підняв очі на дзеркало.

Там був чоловік із темними колами під очима, щетиною і втомленим поглядом.

Але цей погляд був спокійний.

Не той, що раніше — загнаний, розгублений. Інший.

Наче щось всередині остаточно стало на місце.

Гліб витер обличчя рушником і повернувся на кухню.

Яна вже сиділа за столом.

Вона, мабуть, прокинулася від запаху кави.

Волосся було скуйовджене, зібране в недбалий вузол. На плечах — стара сіра кофта. Очі трохи червоні, але погляд ясний.

Вона дивилася на нього мовчки.

— Вона пише тобі? — тихо спитала Яна.

Гліб кивнув.

Він подав їй телефон.

Яна прочитала повідомлення. Повільно. Кілька разів перечитала останній рядок.

Пальці її трохи стиснули край столу.

Але вона не заплакала.

Не підняла голос.

Лише видихнула.

— Дзвони їй, — сказала вона спокійно.
Потім додала твердіше:
— Зараз. Закінчуй це.

Гліб сів навпроти.

Він дивився на Яну кілька секунд — наче перевіряючи, чи вона справді готова це почути.

Вона кивнула.

Тоді він узяв телефон і натиснув на виклик.

Перший гудок.

Другий.

Третій.

Софія відповіла.

— Нарешті, — її голос був холодний і трохи п’яний від нічних емоцій. — Злякався?

Гліб говорив тихо. Без злості. Без нервів.

— Софія. Це кінець.

Тиша на тому боці.

— Я розриваю все. Ми не разом уже давно. Ти знаєш це.

— О, тепер згадав? — саркастично кинула вона.

— Я не обіцяв тобі весілля. Не казав “ти єдина”. Я не брехав тобі. Я просто… не любив тебе так, як ти хотіла.

На секунду здалося, що вона перестала дихати.

Гліб продовжив:

— Ти маєш право злитися. Маєш право ненавидіти мене. Але ти не маєш права чіпати мою дитину. І не маєш права брехати про Яну.

Софія різко засміялася.

Сміх був істеричний, ламкий.

— А що ти зробиш? Подаси на мене до суду?

— Якщо ти не видалиш пости сьогодні до 12:00, адвокат надішле позов, — спокійно сказав Гліб. — І це не погроза. Це факт.

— Ти думаєш, мене налякати адвокатом?!

— Ні.

Він трохи нахилився вперед.

— Але я знаю, що ти не хочеш втратити репутацію. Роботу. Друзів. Ти граєш у гру, де правда на моєму боці.

Тиша.

Кілька довгих секунд.

Потім Софія тихіше запитала:

— Ти справді її любиш?

Гліб підняв очі.

Яна сиділа навпроти. Дивилася прямо на нього.

Без страху.

Без сумнівів.

— Так, — сказав він. — Справді.

На тому боці почулося важке дихання.

Софія довго мовчала.

Потім видихнула:

— Добре. Я видалю.

Вона зробила паузу.

— Але не думай, що я пробачила. Просто… я втомилася.

І поклала слухавку.

Кухня знову наповнилася тишею.

Гліб вимкнув телефон і поклав його на стіл.

Яна дивилася на нього уважно.

— Вона видалить? — спитала вона.

— Видалить.

Він простягнув руку через стіл.

Яна трохи вагалася… але взяла її.

Її пальці були теплі.

— Глібе…

— Так?

— Ти справді закінчив з нею? Остаточно?

Він кивнув.

— Остаточно. Три роки тому я вже знав, що це не те. Але не йшов… бо боявся залишитися сам.

Він трохи стис її руку.

— Тепер я не боюся.

— Чому?

Гліб усміхнувся.

— Бо я вже не сам.

Яна підвелася.

Обійшла стіл.

І раптом обійняла його — міцно, щиро, так, ніби вперше дозволила собі повірити до кінця.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Гліб притиснув її до себе.

— Ні. Дякую тобі. За те, що повірила.

У цей момент двері в коридорі різко відчинилися.

На кухню забіг Данило — розпатланий, у піжамі з динозаврами.

— Тато! Мамо!

Він потер очі й оголосив урочисто:

— Я хочу млинці!

Гліб засміявся.

— Ого. Вимоги з самого ранку.

— З горішками! — додав Данило.