Розділ 20. Скандал з теперішньою жінкою

Вранці вівторка все почалося з повідомлення від адвоката Гліба: «Лист відправлено. Якщо протягом 24 годин не видалить — подаємо позов про захист честі, гідності та ділової репутації. Готуємо заяву до поліції за погрози».

Гліб показав Яні. Вона кивнула — коротко, без емоцій.

— Добре. Нехай знає, що ми не мовчатимемо.

Данило вже бігав по квартирі, збираючи іграшки в рюкзачок для садочка. Гліб допомагав йому — застібав блискавку, поправляв шапку, цілував у маківку. Яна дивилася на них з кухні й відчувала дивне тепло — ніби страх Софії вже не міг пробитися крізь цю картинку.

Але Софія не мовчала.

О 10:17 Яні прийшло повідомлення від клієнтки — однієї з тих, з ким вона працювала над мережею кав’ярень:

«Яно, бачила новий пост Софії. Вона виклала скріншоти переписки з Глібом. Там він пише їй «ти єдина», «хочу тебе назавжди», «одружимося». І фото — вони разом, обіймаються. Вона пише, що ти «зламала їй життя». Мені байдуже на особисте, але клієнти вже перешептуються. Один дзвонив, питав, чи варто продовжувати з тобою. Що робити?»

Яна відкрила Instagram Софії. Пост був свіжим — 40 хвилин тому. Фото: Гліб і Софія на морі, він цілує її в скроню. Скріншоти переписки — 2022–2024 роки. Його слова: «Ти найкраща, що в мене було», «Я хочу з тобою сім’ю», «Обіцяю, скоро кільце». Підпис:

«Ось докази. Три роки я вірила. А тепер він з нею — бо раптом «син». Вона мовчала п’ять років, а тепер грає жертву. Я не мовчатиму. Нехай усі знають, хто він насправді.»

Коментарі вже сипалися — сотні:

«Це жахливо 😢»  
«Гліб — типовий брехун»  
«Яна знала й мовчала — теж не свята»  
«Бідна Софія, як їй боляче»

Яна відчула, як підлога хитається. Вона сіла на диван. Телефон випав з рук.

Гліб увійшов з кухні — побачив її обличчя.

— Що?

Вона простягнула телефон — мовчки.

Він прочитав. Поблід. Сів поруч. Обійняв її за плечі.

— Яно…

— Вона виклала все. Твої слова. Твої обіцянки. Люди думають, що ти брехав їй. Що ти кинув її заради мене. Що я… руйнівниця.

Гліб стиснув щелепи.

— Я не обіцяв їй одруження. Я не казав «ти єдина». Я був з нею — так. Але я ніколи не любив її так, як тебе. Вона сама придумала собі казку. А тепер хоче зруйнувати нашу.

Яна подивилася на нього — очі повні сліз.

— Але люди повірять їй. Бо фото — справжні. Бо слова — твої. Бо вона була три роки. А я мовчала п’ять.

Гліб узяв її обличчя в долоні.

— Тоді ми скажемо правду. Публічно. Разом. Я напишу пост. Скажу все: що я пішов п’ять років тому — моя провина. Що не знав про дитину — моя провина. Що був з Софією — так, був. Але ніколи не обіцяв їй одруження. Ніколи не казав «ти єдина». Що я повернувся, бо побачив сина. І що тепер я тут — щодня, щогодини. І що я люблю тебе. І його.

Яна ковтнула.

— Ти готовий це написати? Публічно?

Він кивнув — без вагань.

— Так. Бо я більше не ховаюся. І ти не мусиш.

Вона заплющила очі. Потім відкрила.

— Тоді пиши. Але разом. Ми напишемо один пост. Від нас обох.

Вони сіли за стіл. Гліб відкрив нотатки. Яна тримала його руку.

Вони писали довго — стирали, переписували. Нарешті вийшло коротко, чесно:

«Так, це правда. П’ять років тому я пішов. Не знав, що Яна вагітна. Це моя провина. Я не шукав її — думав, що вона мене ненавидить. Коли повернувся — побачив сина. Побачив його очі — мої очі. Зробив тест ДНК. Він мій. Я тут щодня — з ними. Софія була в моєму житті три роки. Я не обіцяв їй одруження. Не казав «ти єдина». Я не любив її так, як люблю Яну. Вона має право злитися. Але не має права брехати про нас. Не має права чіпати дитину. Данило — наш син. Він щасливий. Ми намагаємося стати сім’єю. Дайте нам шанс. Без погроз. Без брехні. Просто дайте спокій.»

Прикріпили два фото: одне — Данило сміється на руках у Гліба. Друге — вони втрьох на кухні, ззаду, без облич — просто руки, що тримаються разом.

Яна натиснула «опублікувати».

Гліб обійняв її.

— Тепер чекаємо.

Вона притулилася.

— Тепер чекаємо.

Телефон задзвонив — клієнт. Яна взяла.

— Яно, я бачила пост. І твій, і його. Я з вами. Ви — класні. Тримайтеся.

Вона поклала слухавку. Подивилася на Гліба.

— Вона не перемогла.

Він поцілував її в скроню.

— Ні. Бо ми разом.

А Данило прокинувся від шуму. Вибіг, обійняв їх обох.

— Тато! Мамо! Ходімо грати!

Вони засміялися — тихо, але щиро.

І пішли грати — втрьох.  
Бо скандал — це тільки шум.  
А вони — вже сім’я.