Розділ 19. Його колишня (або теперішня жінка) дізнається

Понеділок закінчився тихіше, ніж починався.

День був довгий: садочок, робота, дорога через вечірні затори, магазин, вечеря, казка на ніч. Але в цій втомі було щось дивно приємне — звичайність. Та сама звичайність, якої Гліб колись не помічав, а тепер ловив кожну її дрібницю.

Данило заснув швидко.
У новій піжамі з динозаврами.
Обіймаючи пластикового трицератопса, якого Гліб купив йому дорогою додому.

— Він буде сторожити мене від поганих снів, — серйозно пояснив хлопчик перед тим, як закрити очі.

— Трицератопси в цьому найкращі, — підтвердив Гліб.

Тепер у квартирі було тихо.

З ванної долинав шум душу — Яна змивала з себе втому дня.
На кухні пахло м’ятою від чаю, який вони пили після того, як поклали Данила.

Гліб сидів на дивані у вітальні, трохи нахилившись вперед, і дивився в телефон.

Екран світився холодним світлом у напівтемній кімнаті.

Він уже написав адвокату.

Прикріпив скріншоти посту Софії.
Той самий пост, де вона натякала на брехню, на зраду, на «справжню історію».

Відповідь прийшла швидко.

«Завтра зранку надішлемо офіційний лист. Якщо не видалить — подаємо заяву. Рекомендую більше не вступати в прямий контакт.»

Гліб перечитав повідомлення двічі.

Потім вимкнув телефон.

Поклав його поруч.

Провів рукою по обличчю.

У кімнаті було тихо настільки, що він чув, як десь у трубах повільно рухається вода.

Він підвівся.

Пішов на кухню.

Налити собі води.

Відкрив холодильник — холодне світло освітили ряд дитячих малюнків, прикріплених магнітами.

Серед них був і новий.

Той, де три фігурки тримаються за руки.

Гліб усміхнувся.

І саме в цю мить телефон задзвонив.

Вібрація прозвучала різко, майже тривожно.

Він подивився на екран.

Номер, який він уже блокував тричі.

Софія.

Він не відповів.

Дзвінок обірвався.

Через десять секунд прийшло голосове повідомлення.

Гліб завмер.

На секунду з’явилася думка — не слухати.

Але він знав: краще знати.

Він натиснув «відтворити».

Гучність майже до мінімуму.

Голос Софії прозвучав тихо, але чітко.

І в ньому вже не було істерики.

Лише холод.

Наче метал.

— «Глібе, я бачила її пост. Вона пише, що ви «намагаєтеся стати сім’єю». Як мило.»

Кожне слово було вимовлене повільно.

— «Але я знаю правду.»

Гліб відчув, як у грудях щось стискається.

— «Вона мовчала п’ять років, бо знала — ти не захочеш дитину.»

Його пальці мимоволі стиснули телефон.

— «А тепер ти граєш у тата. Бо тобі шкода. Чи тому, що вона гарно маніпулює?»

Гліб заплющив очі.

Голос продовжував.

— «У мене є ваші старі повідомлення.»

Пауза.

— «Де ти писав мені: “ти єдина”. Де обіцяв, що ми одружимося.»

Серце вдарило сильніше.

— «Я можу викласти все. З датами. З фото.»

Кілька секунд тиші.

— «І тоді всі побачать, хто ти насправді.»

Холодний сміх.

— «Хлопець, який кидає жінок, коли з’являється кращий варіант.»

Гліб відчув, як по спині проходить холод.

— «Я не видалю пост.»

Пауза.

— «Я додам ще.»

І останні слова прозвучали майже шепотом:

— «І нехай твоя “сім’я” пояснює, чому ти брехав мені три роки.»

Повідомлення закінчилося.

На кухні знову стало тихо.

Гліб стояв посеред кімнати.

Телефон у руці.

Склянка води залишилася на столі, недоторкана.

Серце билося так швидко, що він відчував його в горлі.

І саме тоді він почув кроки.

Яна вийшла з ванної.

В халаті.

Волосся мокре, краплі води падали на плечі.

Вона одразу помітила його обличчя.

— Ти чого такий блідий?

Гліб не відповів одразу.

Подивився на неї.

У голові промайнула думка — промовчати.

Сказати, що все добре.

Але він уже втомився від брехні.

— Софія.

Яна зупинилася.

— Знову?

Він кивнув.

— Вона бачила твій пост.

Яна повільно підійшла.

Сіла за стіл.

— І?

— Каже, що викладе нашу переписку.

Пауза.

— Що я обіцяв їй весілля.

Яна підняла брови.

— Ти обіцяв?

— Ні.

— Тоді показуй.

Він увімкнув голосове повідомлення ще раз.

Вона слухала мовчки.

Без жодної емоції.

Коли воно закінчилося, Яна повільно видихнула.

— Вона блефує.

Гліб сів навпроти.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

— Але якщо вона викладе старі фото… переписку…

Він провів рукою по волоссю.

— Люди повірять.

— Люди завжди вірять гучнішому голосу.

Вона встала.

Підійшла до нього.

Поклала руки йому на плечі.

— Але є одна проблема.

— Яка?

— Наше життя голосніше.

Гліб подивився на неї.

— Данило називає тебе татом.

Вона сказала це спокійно.

— Він малює нас разом.

— Він спить спокійно, бо ти поруч.

Пауза.

— Це не пост в інстаграмі.

Її голос став м’якшим.

— Це наше життя.

Гліб відчув, як у грудях щось розтискається.

— Ти не боїшся?

Яна усміхнулася сумно.

— Боюся.

Пауза.

— Але вже не так сильно.

— Чому?

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Бо ти тут.

Тиша.

— І ти не пішов.

Він обійняв її.

Міцно.

Наче боявся, що вона зникне.

— Я не піду.

Його голос був тихим, але твердим.

— Ніколи.

Яна притулилася до нього.

Кілька секунд вони стояли так — мовчки.

Потім вона відступила.

— Тоді дзвони адвокату.

— Зараз?

— Так.

Вона взяла телефон.

— Нехай надсилає лист сьогодні.

Пауза.

— А я напишу ще один пост.