Розділ 17. Яна розгублена

Вони повернулися з парку пізніше, ніж планували. Небо вже починало темніти, повітря стало прохолоднішим, і запах вологої трави тягнувся за ними від самого подвір’я.

Данило забіг у під’їзд першим — двері гупнули об стіну, хлопчик засміявся, ніби щойно виграв найважливіші перегони у світі.

— Я перший! — вигукнув він, задихано.

Гліб зайшов слідом, струшуючи з куртки пісок.

— Несправедливо. Ти стартував раніше.

— Бо я динозавр! — гордо заявив Данило. — А динозаври швидші.

— Не всі, — серйозно відповів Гліб. — Брахіозаври, наприклад, повільні.

— Але великі! — Данило розвів руки, показуючи розмір.

— Дуже великі, — погодився Гліб.

Яна замкнула двері квартири й притулилася до них на секунду.

Передпокій наповнився запахом мокрого одягу, холодного повітря й дитячого сміху.

Данило вже роззувався навколішки, не розв’язуючи шнурків.

— Я хочу малювати! — раптом заявив він. — Того динозавра, що був у книжці в зоопарку!

— Ти ж казав, що він був зелений, — усміхнулася Яна.

— Ні! — обурився Данило. — Він був… темно-зелений! З жовтим!

— Це важлива різниця, — серйозно кивнув Гліб.

Хлопчик задоволено пирхнув і побіг у кімнату, вже дістаючи фломастери з коробки.

— Я зараз!

У квартирі стало тихіше.

Тільки з кімнати чулося шелестіння паперу й періодичне бурмотіння Данила, який коментував свій малюнок сам собі.

Гліб зняв куртку.

Повісив її на вішалку.

Потім нахилився, витягнув із кишені кілька камінців і поклав на тумбочку.

— Це він зібрав, — сказав тихо.

Яна стояла навпроти.

І дивилася.

Довго.

Мовчки.

Гліб відчув цей погляд ще до того, як підняв очі.

— Що? — запитав він, усміхаючись.

Яна похитала головою.

— Нічого.

— Так не дивляться на «нічого».

Вона зітхнула.

— Просто дивлюся.

Він підійшов ближче.

Не торкався її.

Просто став поруч.

— На що?

Яна трохи примружилася, ніби намагалася сформулювати думку, яка довго не хотіла ставати словами.

— На тебе.

Він мовчав.

— На те, як ти з ним, — продовжила вона. — Як ти слухаєш його. Як відповідаєш. Як не відмахуєшся, навіть коли він втретє питає, чому у динозаврів були довгі хвости.

Гліб усміхнувся.

— Бо баланс.

— Я знаю, — тихо сказала Яна. — Але ти пояснюєш йому так, ніби це найважливіше питання у світі.

Вона опустила погляд.

— І я дивлюся на це… і не можу зрозуміти, як це сталося.

— Що саме?

— Що ти тут.

Він не відповів одразу.

Яна притулилася спиною до стіни, склала руки.

— П’ять років я була впевнена, що все буде так, як є. Я і він. Маленька квартира. Садочок. Робота. Лікарі. Дитячі свята. Без тебе.

Вона усміхнулася сумно.

— Я навчилася бути сильною.

— Ти і є сильною.

— Так, — кивнула вона. — Але це інша сила. Сила, коли знаєш, що ніхто не прийде допомогти.

Гліб ковтнув.

— Я не прийшов.

— Ти не знав, — тихо сказала вона. — Це різні речі.

Вона на секунду заплющила очі.

— А тепер ти тут. І все змінилося.

З кімнати пролунав голос Данила:

— У динозавра буде хвіст довший, ніж у тата!

— Це неможливо! — гукнув Гліб.

— Можливо! — відповів хлопчик.

Яна тихо засміялася.

Потім знову подивилася на Гліба.

— І я розгублена.

— Чому?

Вона подивилася прямо йому в очі.

— Бо бачу, як Данило тягнеться до тебе.

— Він дитина.

— Ні, — похитала вона головою. — Це не просто дитяча симпатія. Це щось глибше. Він дивиться на тебе… як на того, кого чекав.

Гліб відчув, як щось стискає груди.

— Коли він сказав «тато» вперше… — тихо продовжила Яна. — я злякалася.

— Чому?

— Бо він сказав це так природно. Ніби знав завжди.

Вона відвернулася до вікна.

— І я подумала… а якщо одного дня він полюбить тебе більше, ніж мене?

Гліб зробив крок вперед.

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо ти — його всесвіт.

Вона мовчала.

— А я… — він знизав плечима. — я просто планета, яка нарешті з’явилася на орбіті.

Яна тихо видихнула.

— А якщо я все зіпсую?

— Як?

— Якщо одного дня скажу: «досить». Бо звикла бути одна. Бо боюся залежати. Бо боюся втратити контроль.

Він простягнув руку.

Повільно.

Вона дивилася на неї секунду.

Потім поклала свою долоню.

Гліб стиснув її.

— Ти маєш право боятися.

— Я не хочу знову мовчати п’ять років.

— І не будеш.

— Звідки ти знаєш?

Він усміхнувся трохи втомлено.

— Бо тепер я теж тут. І якщо ти почнеш мовчати — я буду питати.

Вона засміялася тихо.

— Ти настирливий.

— Дуже.

Вона стиснула його руку сильніше.

— А якщо я скажу «залишайся назавжди» через місяць?

— Я залишуся.

— Через рік?

— Тим більше.

— Через десять років?

Він усміхнувся.

— Я вже старий буду. Але залишуся.

Вона подивилася на нього довго.

Потім тихо сказала:

— Добре.

Саме в цю мить Данило вилетів із кімнати.

— Мамо! Тато! Дивіться!

У руках він тримав великий аркуш.

Фломастери ще не висохли.

— Це динозавр!

Гліб нахилився.

— Ого.

— Він великий, як тато!

— Дякую, — серйозно сказав Гліб.

— А це хто? — запитав він, показуючи на маленькі фігурки поруч.

Данило сяяв.

— Це ти! І мама! І я!

На малюнку три фігури стояли поруч.

Велика.
Середня.
Маленька.

І всі трималися за руки.

Над ними було сонце — величезне, жовте, з довгими променями.

Без жодної хмаринки.

Яна підійшла ближче.

Погладила край паперу.

— Красиво, сонечко.

Данило гордо випростався.

— Тато, повісь на холодильник!

Гліб взяв малюнок.

Подивився на Яну.

В її очах була коротка пауза.

Потім вона кивнула.

— Вісь.

Він пішов на кухню.

Холодильник уже був у малюнках.