Розділ 16. Малий тягнеться до нього інстинктивно

Наступного ранку все почалося з малого, але важливого.
Не з великих рішень і не з гучних слів — а з тихих ранкових звуків, які поступово стають частиною життя.

Гліб прокинувся першим — о 6:45.

У квартирі ще було темно й тихо. За вікном лише починало світлішати — ранкове небо було блідо-сірим, із тонкою смужкою рожевого світла над дахами будинків.

Він лежав на дивані кілька секунд, дивлячись у стелю.

Учора Яна сказала майже між іншим:

— Можеш спати в кімнаті, якщо хочеш.

Але він усе одно ліг на дивані.

Не тому, що не хотів поруч.
А тому, що не хотів тиснути.

Довіра росте повільно.
Він це вже зрозумів.

Гліб тихо підвівся, щоб не розбудити нікого. Підлога ледь скрипнула, але він завмер на секунду — прислухався.

Тиша.

Він пішов на кухню.

Спочатку поставив чайник. Потім відкрив холодильник і дістав яйця, помідори, сир. Рухався впевнено, майже безшумно — ніби кухня вже давно стала його територією.

На плиті тихо зашипіла сковорідка.

Омлет для Яни — з помідорами, трохи сиру, щіпка солі.

Яєчня для Данила — дві маленькі, акуратні. І трохи подрібнених горішків, бо Данило сказав минулого тижня:

— Тато, з горішками смачніше!

Собі Гліб налив каву.

Саме в цей момент із коридору почувся тупіт маленьких босих ніг.

— Тато!

Данило вибіг на кухню, ще сонний, волосся скуйовджене, піжама перекручена.

Він навіть не зупинився — просто підбіг і обійняв Гліба за ноги.

— Доброго ранку!

Гліб засміявся тихо, підхопив його на руки.

— Доброго ранку, принце.

Він посадив його на стільчик біля столу.

— Як спав?

Данило серйозно замислився.

— Добре! Мені снився динозавр.

— Небезпечний?

— Ні! Він був моїм другом!

Данило нахилився вперед, ніби розповідав величезну таємницю.

— І ти був там.

— Я?

— Так! Ти його годував!

Гліб засміявся — тихо, тепло.

— Сподіваюся, не моїми кросівками?

— Ні! Ти дав йому яблуко!

Гліб кивнув.

— Тоді сьогодні нам треба намалювати цього динозавра.

Данило підскочив на стільці.

— І тебе!

— І мене.

— І мене!

— Домовилися.

У цей момент із коридору з’явилася Яна.

Вона була в його футболці — великій, темній, з трохи стертою емблемою. Волосся зібране в недбалий хвіст, очі ще сонні.

Але в її погляді вже не було тієї напруги, яка була ще тиждень тому.

— Доброго ранку, — тихо сказала вона.

Гліб одразу поставив перед нею чашку кави.

— Доброго. Омлет майже готовий.

Вона сіла за стіл.

На секунду притиснула чашку до долонь — ніби грілася.

Потім підняла очі й почала спостерігати.

Як Гліб ставить тарілку перед Данилом.
Як терпляче розрізає яєчню на маленькі шматочки.
Як терпляче чекає, поки Данило прожує.

— Ммм, смачно! — оголосив хлопчик.

— Я ж казав, горішки працюють, — підморгнув Гліб.

Яна дивилася на них і відчувала щось нове.

Не страх.

Не сумнів.

А тиху впевненість.

Він справді тут.

І він не грається в тата.

Він стає ним.

Після сніданку Данило зіскочив зі стільця.

— Тато! Ходімо грати в машинки!

Він уже тягнув Гліба за руку.

— Ти будеш червоною, а я синьою!

— Чому я червоною? — удавано обурився Гліб.

— Бо червона швидша!

— Добре, але я виграю.

— Нііі!

Вони зникли в кімнаті.

Яна залишилася на кухні. Прибирала тарілки, витирала стіл, але прислухалася до сміху з кімнати.

Гуркіт машинок.

— Бжжж!
— Обережно, поворот!
— Ні, ти врізався!

Через двадцять хвилин Данило прибіг назад.

— Мамо!

— Що сталося?

— Тато сказав, що ми поїдемо в зоопарк у суботу!

Яна підняла брови.

— Правда?

Вона подивилася на двері.

Там стояв Гліб.

Трохи винуватий.

— Якщо мама дозволить, — сказав він.

Яна дивилася на нього кілька секунд.

Потім усміхнулася.

Маленькою, але щирою усмішкою.

— Мама дозволяє.

Данило закричав:

— Урааа!

Він обійняв їх обох.

І саме в цю мить сталося те, що Гліб запам’ятає назавжди.

Данило стояв посеред кімнати, тримаючи червону машинку.

Потім раптом підбіг до нього й підняв руки.

Знайомий жест.

«Візьми мене».

Гліб підхопив його інстинктивно.

Данило обійняв його за шию й притулився щокою до його щоки.

І тихо сказав:

— Тато… я тебе люблю.

Світ ніби зупинився.

Гліб завмер.

Серце зробило дивний удар — ніби пропустило крок.

Він подивився на Яну.

Його очі були повні сліз.

Яна стояла біля столу й дивилася на них.

Теж мовчки.

Гліб притиснув сина трохи сильніше.

— І я тебе люблю, синку.

Його голос трохи зламався.

— Дуже-дуже сильно.

Данило задоволено кивнув.

Наче це була найочевидніша річ у світі.

Потім раптом спитав:

— І маму любиш?

Гліб підняв очі.

Подивився прямо на Яну.

Без жартів.

Без маски.

— І маму люблю.

Пауза.

— Більше за все на світі.

Яна ковтнула.

Підійшла ближче.

Поклала руку на плече Гліба — поверх його руки, яка тримала Данила.

— Тоді… — тихо сказала вона.

Він подивився на неї.

— Ходімо сьогодні гуляти.

— Куди?

— У парк.

Вона усміхнулася.

— Утрьох.

Гліб лише кивнув.

Він не міг говорити.

Вони почали збиратися.

Данило бігав по квартирі, кричав:

— Парк! Парк! Парк!

Гліб допомагав Яні знайти її куртку.

Вона поправляла його комір.

Такі дрібні рухи, але в них уже була близькість.

Вони вийшли на вулицю.

Данило йшов посередині — тримаючи їх за руки.

Маленька ланка між ними.

Дощ уже скінчився.

На асфальті блищали калюжі, у яких відбивалося світле небо.

Данило стрибав у них, сміявся.