Розділ 15. Він приходить до дитини вперше

Це був перший вечір, коли Гліб офіційно залишився ночувати — не на дивані, не «поки мама на зустрічі», а по-справжньому, з речами в маленькій сумці, яку він поставив біля дверей, ніби боявся, що його виженуть.

Данило вже знав, що тато «залишиться на ніч». Він сам попросив: «Тато, почитай казку в моєму ліжку». Гліб подивився на Яну — питання в очах. Вона кивнула — коротко, без слів.

Вони поїли вечерю — проста гречка з котлетами, салат, який Гліб нарізав швидко й акуратно. Данило їв повільно, бо весь час розповідав: як сьогодні в садочку «будували ракету з кубиків», як «Вітька впав у калюжу», як «вихователька сказала, що я найкраще малюю динозаврів».

Гліб слухав, ніби це була найважливіша розмова в світі. Іноді ставив питання: «А яка ракета була — червона чи синя?», «А ти допомагав Вітьці встати?». Данило сяяв.

Після вечері — купання. Гліб пішов з сином у ванну — вперше. Яна стояла в коридорі, прислухаючись. Чула, як Гліб сміється, коли Данило бризкає водою: «Тато, дивись, я акула!». Як Гліб відповідає: «Ой, акула! Тато боїться, рятуйте!». Як потім тихо: «Давай мити голову, принце. Закрий очі».

Яна притулилася до стіни. Горло стиснуло. Вона не плакала — просто стояла й слухала, як батько вперше купає свого сина.

Потім вони вийшли — Данило в піжамі з динозаврами, мокре волосся скуйовджене, щоки червоні. Гліб тримав його на руках, загорнутого в рушник.

— Готовий до казки?

— Так! Про динозавра, який шукав маму!

Гліб подивився на Яну.

— Можна в його кімнату?

Вона кивнула.

— Йдіть. Я приберу на кухні.

Вона пішла на кухню, але не прибирала. Просто стояла біля дверей і слухала.

Гліб сів на ліжко Данила. Хлопчик заліз під ковдру, притулився до нього.

— Тато… читай.

Гліб узяв книгу — «Динозаврик, який загубився». Почав читати — голос низький, спокійний, з правильними інтонаціями. Данило слухав, широко розплющивши очі.

Яна підійшла ближче — тихо, на носочках. Стояла в дверях, дивлячись.

Гліб читав: «І тоді динозаврик побачив свою маму. Вона стояла на горі й махала хвостом. Він побіг до неї, і вони обійнялися так міцно, що навіть земля здригнулася».

Данило зітхнув — щасливо.

— Тато… а ти обіймеш мене так міцно?

Гліб поклав книгу. Обійняв сина — міцно, але ніжно. Данило притулився щокою до його грудей.

— Я завжди обійматиму тебе так міцно, синку. Завжди.

Данило кивнув. Очі вже заплющувалися.

— Тато… ти більше не підеш?

Гліб ковтнув. Погладив його по кучерях.

— Ні. Більше ніколи не піду.

Данило заснув — швидко, спокійно, з посмішкою.

Гліб сидів ще довго — не рухався, просто тримав сина в обіймах. Дивився на нього, ніби боявся, що це сон.

Яна підійшла. Стала поруч. Поклала руку йому на плече.

— Він заснув?

Гліб кивнув — тихо.

— Так.

Він обережно поклав Данила в ліжко, накрив ковдрою, поцілував у лоб. Потім підвівся. Подивився на Яну.

— Дякую.

Вона похитала головою.

— Не дякуй. Просто… будь з ним. З нами.

Він кивнув.

— Буду.

Вони вийшли з кімнати. Закрили двері тихо.

У вітальні Гліб зупинився.

— Яно… я можу… обійняти тебе?

Вона подивилася на нього — довго. Потім ступила ближче. Сама обійняла його — міцно, ніби боялася, що він зникне.

Він обійняв у відповідь — обережно, але сильно.

— Я тут, — прошепотів він. — Назавжди.

Вона притулилася щокою до його грудей. Почула, як калатає серце — швидко, сильно.

— Я знаю.

Вони стояли так довго — посеред вітальні, у тиші, під звуки дощу за вікном.

І вперше Яна відчула: він справді став батьком. Не за один день. За тисячі маленьких моментів.

За те, що прийшов.  
За те, що залишився.  
За те, що читав казку й обіймав сина так, ніби це було найважливіше в світі.

І вона дозволила собі повірити — хоч трохи.