Розділ 14. Він стає батьком за один день

Неділя закінчилася спокійно — так тихо, що Яна навіть не відразу зрозуміла, коли саме день перейшов у ніч.

Фортеця з подушок стояла посеред вітальні майже до вечора. Вона вже трохи перекосилася — одна подушка сповзла, плед звисав до підлоги, але Данило вперто відмовлявся її розбирати. Це був «замок динозаврів», і він мав простояти «хоч до завтра».

Близько дев’ятої хлопчик заснув просто всередині — з зеленим динозавром під щокою й новою червоною машинкою в руці. Дихав рівно, тихо, іноді щось бурмотів уві сні.

Яна й Гліб сиділи поруч на підлозі.

Не розмовляли.

У кімнаті було напівтемно — тільки жовте світло лампи в кутку. За вікном тихо шумів дощ, іноді проїжджала машина, і світло фар ковзало по стіні.

Гліб тримав її руку.

Не стискав — просто тримав.

Його пальці були теплі. Трохи шорсткі — від холоду, від дощу, від того, що весь день він щось робив руками: будував фортецю, ловив Данила, носив подушки, відкручував колесо на машинці.

Яна дивилася на сина.

І думала, що колись дуже боялася цієї картини.

Боялася, що її не буде.

Боялася, що Данило ростиме без батька. Що він питатиме. Що одного дня скаже:
«А чому у всіх є тато, а в мене ні?»

Вона ковтнула.

Гліб ніби відчув це — трохи сильніше стиснув її пальці.

Вона не забрала руку.

Він пішов близько опівночі.

Тихо підвівся, щоб не розбудити Данила. Обережно відсунув подушку, щоб хлопчик міг дихати вільніше.

Потім повернувся до Яни.

Вона стояла біля дверей — спершись плечем на стіну.

Він нахилився і поцілував її в скроню.

— До завтра.

Його голос був тихий. Майже шепіт.

— До завтра, — відповіла вона.

Він на мить затримався — ніби хотів щось сказати. Але не сказав.

Просто вийшов.

Двері зачинилися м’яко.

Яна ще довго стояла біля них, слухаючи, як його кроки повільно спускаються сходами.
Перший поверх.
Другий.
Потім тиша.

Вона повернулася у вітальню.

Фортеця стояла.

Данило спав.

І квартира вже не здавалася такою порожньою.

Понеділок почався, як завжди.

Будильник о 6:45.
Кава.
Пластівці для Данила.
Сварка через светр («Я хочу з динозавром!» — «Він у пранні!»).
Поспіх.

О 8:00 — садочок.

Данило забіг у групу, навіть не озирнувшись. Лише на порозі крикнув:

— Мамо, скажи татові, що я сьогодні буду малювати робота!

Яна посміхнулася.

— Скажу.

Вона повернулася в машину й на мить зупинилася.

Сказати татові.

Ще місяць тому це слово звучало б як чужа роль.

А тепер — як щось природне.

День на роботі пролетів швидко.

Зустрічі.
Телефони.
Документи.

Яна навіть не встигла подумати про Гліба.

До 15:50.

Вона під’їжджала до садочка і вже здалеку побачила знайому постать біля воріт.

Він стояв під каштаном.

Без парасольки.

У руках — маленька червона машинка.

Волосся мокре від дощу. Куртка теж. Але він стояв спокійно, дивлячись на двері садочка.

Яна спеціально загальмувала трохи далі.

15:55.

Він стояв.

16:00.

Стояв.

16:03.

Стояв.

Вона під’їхала лише о 16:05.

Гліб одразу підняв голову, коли побачив її машину. Усміхнувся — так, ніби це був найкращий момент дня.

Двері садочка відчинилися.

Данило вибіг першим.

— Тато!

Він кинувся просто через калюжі.

Гліб підхопив його на руки, закрутив у повітрі.

— Ого! Який ти важкий став!

— Я виріс!

— Скільки сантиметрів?

— Сто!

— Сто?! Тоді я точно пропустив пару років.

Данило сміявся так голосно, що вихователька на порозі теж усміхнулася.

Яна вийшла з машини.

Підійшла повільно.

— Ти мокрий, — сказала вона.

— Не страшно.

Він кивнув на хлопчика.

— Він чекав.

Яна подивилася на них.

На руки, що тримали сина.

На те, як Данило тримає його за шию — міцно, впевнено.

— Ходімо додому, — сказала вона. — Сьогодні в нього англійська о 17:00. Але…
— вона на мить зупинилася —
…ти можеш посидіти з ним удома, поки я на онлайн-зустрічі.

Гліб завмер.

— Ти довіряєш мені його одного?

Яна подивилася прямо в його очі.

— Так.

Тиха пауза.

— Довіряю.

Він ковтнув.

— Добре.

Дорога додому була шумною.

Данило сидів позаду і говорив без зупинки:

— А сьогодні Марко впав у пісок!
— А я намалював робота!
— А вихователька сказала, що я найкраще співаю!

— Справді? — серйозно питав Гліб.

— Так! Хочеш, заспіваю?

— Прямо зараз?

— Так!

І він почав співати — голосно, фальшиво, щиро.

Яна дивилася на дорогу.

І думала тільки одне:

Він тут.
Він не пішов.

Удома все сталося майже природно.

Гліб зняв із Данила мокру куртку.

— Так, командире, марш у сухий одяг.

— Є!

Він знайшов у шафі домашній костюм.
Поставив чайник.
Зробив бутерброди.

Яна зайшла в кімнату.

— У мене зустріч о 17:00.

— Йди, — сказав Гліб. — Ми впораємося.

Вона кивнула.

Закрила двері.

Zoom відкрився.

Колеги говорили про проект. Про бюджет. Про дедлайни.

Яна кивала.

Посміхалася.

Відповідала.

Але з кухні долинали інші звуки.

Голос Гліба.

— І ось цей динозавр — тиранозавр. У нього зуби, як ножі.

— Огооо!

— Але він не такий розумний, як трицератопс.

— А я розумний!

— Це правда.

Потім — сміх.

Гучний. Щирий.

Потім Данило тихіше:

— Тато… а ти залишишся ночувати?

Пауза.

І відповідь Гліба:

— Якщо мама дозволить — залишуся.

Яна швидко вимкнула мікрофон.

Закрила очі.

Горло раптом стиснулося.

Зустріч тривала 45 хвилин.

Коли вона закінчилася, Яна ще кілька секунд сиділа нерухомо.

Потім підвелася.