Розділ 13. Його колишня (або теперішня жінка) дізнається

Ранок неділі був першим справжнім «сімейним» — без поспіху, без садочка, без роботи. Гліб прокинувся раніше всіх. Він тихо встав з дивана, на якому спав уже третю ніч поспіль, пройшов на кухню й почав готувати млинці — ті самі, з горішками, які Данило обожнював. Запах розлився по квартирі, теплий, домашній, ніби так було завжди.

Данило прокинувся від запаху. Вибіг босоніж, у піжамі, обійняв Гліба за ноги.

— Тато! Млинці!

Гліб підхопив його, посадив на стілець.

— Зараз будуть. З варенням чи зі сметаною?

— І з варенням, і зі сметаною!

Яна вийшла останньою — волосся скуйовджене, очі сонні, але в них уже не було тієї напруги, що раніше. Вона зупинилася в дверях, дивлячись на них: Гліб біля плити, Данило на стільці, обидва сміються над чимось.

Вона підійшла, сіла за стіл. Гліб поставив перед нею тарілку — першу, з серцем з варення.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповіла вона тихо, але з усмішкою.

Вони їли разом. Данило розповідав, як сьогодні хоче побудувати «фортецю з подушок і дивана», Гліб обіцяв допомогти, Яна просто слухала й дивилася на них — ніби вперше по-справжньому бачила.

Але ідилія тривала недовго.

О 11:17 задзвонив телефон Гліба. Він глянув на екран — Софія. Він не взяв. Поклав телефон екраном униз.

Яна помітила.

— Хто?

— Софія.

Вона завмерла. Ложка зупинилася на півдорозі.

— Вона досі дзвонить?

Гліб зітхнув.

— Так. Після того, як я сказав їй усе. Вона не прийняла. Пише, дзвонить. Я не відповідаю.

Телефон задзвонив знову. Той самий номер.

Гліб вимкнув звук. Але через хвилину прийшло повідомлення — голосове.

Він не хотів слухати при Яні. Але вона сказала:

— Послухай. Я хочу знати.

Він увімкнув гучний зв’язок.

Голос Софії — різкий, надірваний, з істеричними нотками:

«Глібе, ти серйозно? Ти кинув мене заради неї? Заради дитини, про яку ти навіть не знав? Три роки я була поруч, терпіла твої мовчання, твої «я втомився», а тепер ти просто береш і йдеш до неї? До жінки, яка мовчала п’ять років і тепер грає в щасливу сім’ю? Ти думаєш, я так просто відпущу? Я розповім усім. Твоїм колегам. Твоїй мамі. Її друзям. Усім, хто знає нас. Я маю фото. Я маю переписку. Я розповім, як ти обіцяв мені весілля. Як ти купив мені квартиру. Як ти казав, що любиш мене. І як ти кинув мене за одну ніч, бо в тебе раптом з’явився син. Вона маніпуляторка, Глібе. Вона знала, як тебе зачепити. І ти повівся. Але я не дам їй перемогти. Я знищу її репутацію. Її бізнес. Її життя. Ти ще пошкодуєш.»

Повідомлення закінчилося. Тиша впала важко, як камінь.

Данило дивився на них великими очима.

— Тато… хто це?

Гліб вимкнув телефон. Підійшов до сина, присів навпроти.

— Це стара знайома тата. Вона сердита. Але не хвилюйся. Тато все владнає.

Данило кивнув — не зовсім розуміючи, але довіряючи.

Яна встала. Руки тремтіли.

— Вона серйозно?

Гліб підвівся. Подивився їй в очі.

— Вона може спробувати. Але вона не знає, де ти живеш. Не знає твій номер. Не знає нічого про тебе, крім імені. Я не розповідав їй деталей. Вона блефує. Або намагається налякати.

Яна стиснула кулаки.

— А якщо не блефує? Якщо вона знайде мої соцмережі? Моїх клієнтів? Якщо вона напише в групу батьків садочка?

Гліб ступив ближче.

— Тоді я поїду до неї. Сьогодні. І закінчу це. Назавжди.

Яна похитала головою.

— Ні. Не їдь. Не залишай нас самих. Якщо вона побачить, що ти прибіжиш на її дзвінок — вона зрозуміє, що може керувати тобою.

Він кивнув.

— Добре. Тоді я зателефоную своєму адвокату. Нехай надішле їй офіційного листа. Про наклеп, про погрози, про відповідальність. Якщо вона хоч раз опублікує хоч слово — ми підемо в суд.

Яна видихнула.

— Добре.

Вона підійшла до Данила, обійняла його.

— Сонечко, все добре. Просто дорослі розмови.

Данило кивнув.

— Тато не піде?

Гліб присів поруч. Обійняв їх обох.

— Ні, синку. Тато не піде.

Він подивився на Яну поверх голови хлопчика.

— Я не піду. Ніколи.

Вона кивнула — коротко, але впевнено.

— Тоді дзвони адвокату. А я… я напишу пост. У соцмережах. Просто скажу правду. Що батько мого сина повернувся. І що ми намагаємося стати сім’єю. Нехай вона б’ється об стіну фактів.

Гліб усміхнувся — вперше за весь ранок щиро.

— Разом?

— Разом.

Вони сиділи так — втрьох, обійнявшись на підлозі кухні. Данило посміхнувся.

— А тепер фортеця?

Яна засміялася — тихо, але щиро.

— Так, сонечко. Тепер фортеця.

І вони пішли будувати фортецю з подушок і ковдр — міцну, теплу, таку, яку вже не зруйнує жодна погроза.