Наші почуття — перезавантаження

Розділ 12. «Що ти хочеш, Глібе?» (продовження)

Вечір суботи вийшов несподівано тихим і теплим. Вони повернулися з парку близько сьомої — Данило весь у піску від пісочниці, з червоними щоками від каруселі й солодкої вати на підборідді. Він заснув у машині дорогою додому, обіймаючи плюшевого динозавра, якого Гліб виграв для нього в тирі.

Гліб заніс сина на руках до квартири. Яна йшла слідом, тримаючи його куртку й свій светр. Вони вклали Данила разом — тихо, синхронно, ніби робили це вже тисячу разів. Хлопчик щось пробурмотів уві сні, перевернувся й обійняв подушку.

Вони вийшли в кухню. Яна поставила чайник. Гліб сів за стіл — не роздягаючись, ніби боявся, що якщо зніме куртку, то все закінчиться.

Вона налила дві чашки. Сіла навпроти. Дивилася на нього довго, мовчки.

— Що ти хочеш, Глібе? — спитала вона нарешті — тим самим голосом, що вчора ввечері. Тільки тепер без злості. Просто втомлено й чесно.

Він не відвів погляду.

— Я вже сказав. Хочу бути з вами. Не на вихідні. Не «тато, який приходить». Хочу жити з вами. Прокидатися разом. Лягати разом. Сваритися через те, хто забув купити молоко. Святкувати його дні народження разом. Святкувати наші. Хочу, щоб ти перестала боятися, що я піду. Хочу, щоб ти сказала мені одного дня: «Залишайся назавжди». І щоб це не було проханням, а просто фактом.

Яна крутила чашку в руках. Пара піднімалася тонкими струмками.

— А якщо я скажу, що не готова жити разом? Що мені потрібно ще півроку, рік? Що я ще не вірю до кінця?

Гліб кивнув — повільно, без образи.

— Тоді я чекатиму цей рік. Буду приходити щодня. Спати на дивані. Чи в машині під вікном, якщо ти скажеш «не заходь». Я не тисну. Я просто буду поруч. Бо я вже знаю, що без вас — це не життя. Це існування.

Вона підняла очі. В них були сльози — не гарячі, не істеричні. Просто тихі.

— Я боюся, Глібе. Боюся, що ти звикнеш до ролі тата, а потім скажеш: «Знаєш, це не моє». Боюся, що Данило прив’яжеться, а ти… просто зникнеш знову.

Він простягнув руку через стіл. Поклав долоню — не торкнувся її, просто чекав.

— Я не зникну. Бо я вже прив’язався. До нього — з першого погляду. До тебе — з того моменту, як побачив тебе в кав’ярні. І я боюся не менше. Боюся, що ти ніколи не пробачиш. Боюся, що скажеш «досить». Але я готовий ризикувати. Бо без ризику я вже жив п’ять років — і це було пекло.

Яна подивилася на його руку. Довго. Потім поклала свою поверх — повільно, ніби боялася обпектися.

— Тоді давай так. Ти приходиш щодня. Залишаєшся ночувати на дивані. Ми живемо так — як сусіди, як батьки Данила. Без поцілунків. Без обіцянок. Просто живемо. І якщо через три місяці, півроку, рік… я відчу, що готова — я скажу тобі. А якщо ні — ти підеш. Без образ. Без скандалів.

Гліб стиснув її пальці — обережно, але міцно.

— Добре. Три місяці. Півроку. Рік. Скільки треба.

Вона кивнула.

— І ще одне. Якщо ти хоч раз запізнишся на 5 хвилин — я скажу «досить». Бо я не витримаю ще одного «ненадовго».

Він усміхнувся — криво, але щиро.

— Я не запізнюся. Ніколи.

Вона підвелася. Підійшла до нього. Нахилилася й поцілувала в скроню — коротко, по-материнськи.

— Тоді йди спати на диван. Завтра о 8:00 — сніданок. Данило любить млинці.

Він кивнув.

— Я зроблю.

Він пішов у вітальню. Розстелив плед. Ліг — не роздягаючись, тільки зняв кросівки.

Яна вимкнула світло на кухні. Пройшла повз нього — тихо, ніби боялася розбудити.