Розділ 11. «Що ти хочеш, Глібе?»

Вони сиділи на кухні — тихо, майже нерухомо, ніби боялися порушити той крихкий спокій, що завис між ними.

Годинник на стіні показував 22:47. Його стрілки рухалися повільно, але кожен клацок звучав у тиші занадто голосно.

Данило вже спав.
Двері до його кімнати були прочинені, і з темряви долинало рівне дитяче дихання. Інколи хлопчик тихо зітхав уві сні — і тоді Яна на мить затримувала подих, звикла перевіряти, чи все добре.

На столі стояла чашка чаю. Напій давно вистиг, але ніхто не збирався його пити.

Поруч лежала тарілка з крихтами від бутербродів, які Гліб зробив кілька хвилин тому — звичайний хліб, сир, помідор. Вони їли мовчки, іноді усміхаючись одне одному, але не говорили про головне.

Світло лампи над столом було приглушене — тепле, жовте. Воно падало на їхні руки, на стіл, на чашки, але не доходило до кутів кухні.

Там, у темряві, стояли старі шафи, холодильник з дитячими малюнками й маленький магніт у формі динозавра.

Яна дивилася на Гліба.

Довго.

Без поспіху.

Її погляд був уважний, трохи насторожений, ніби вона намагалася запам’ятати кожну рису його обличчя — перевірити, чи справді він тут.

Гліб відчував цей погляд.

Але не відводив очей.

І не тиснув.

Він сидів спокійно, злегка нахилившись вперед, руки складені на столі.

Чекав.

Знав, що ця розмова рано чи пізно станеться.

І краще — сьогодні.

Яна нарешті заговорила.

Голос був тихий, але в ньому не було вагання.

— Що ти хочеш, Глібе?

Він навіть не здивувався.

Наче готувався до цього питання весь вечір. А може — всі ці тижні.

Він трохи провів рукою по столу, ніби збирав слова.

— Хочу бути з вами.

Пауза.

— Щодня.

Вона мовчала.

— Не як гість. Не як «тато на вихідні». Не як людина, яка приходить і йде, коли зручно.

Він підняв на неї очі.

— Як частина вашого життя.

Голос став тихішим.

— Хочу прокидатися вранці й чути, як Данило бігає по коридору. Як він падає, сміється, грюкає дверима. Хочу робити йому сніданки. Хочу сваритися з ним через те, що він не хоче чистити зуби.

На його губах з’явилася слабка усмішка.

— Хочу забирати його із садочка. Чути, як він розповідає мені про динозаврів і про те, хто кого штовхнув на майданчику.

Він зробив коротку паузу.

— Хочу, щоб він знав: я завжди поруч.

Його погляд повернувся до Яни.

— І хочу, щоб ти знала це теж.

Вона ковтнула.

Але не відвела очей.

— І ще… — він тихо видихнув. — Я хочу тебе.

Вона завмерла.

— Не тільки як маму мого сина. Не тільки як людину, з якою я ділю відповідальність.

Його голос став теплішим.

— Як тебе.

Пауза.

— Як тоді.

Слова зависли між ними.

Яна повільно опустила погляд на свої руки.

Її пальці були зчеплені — міцно, майже до болю.

— А якщо я скажу, що не готова?

Гліб кивнув одразу.

— Це чесно.

— Що мені потрібно ще час?

— Я дам його.

— Що я не вірю до кінця?

Він на секунду заплющив очі.

— Тоді я допоможу тобі повірити.

Вона зітхнула.

— Як?

Він трохи усміхнувся.

— Не словами.

Пауза.

— Днями.

Вона підняла очі.

— Що це означає?

— Це означає, що я буду тут.

Він поклав руку на стіл — долонею догори.

— Щодня.

— Навіть якщо я скажу: «Не приходь»?

— Якщо ти скажеш це серйозно — я послухаю.

Пауза.

— Але поки ти цього не сказала… я буду приходити.

Його голос став твердішим.

— Я буду забирати Данила із садочка. Приносити вечерю. Читати йому казки. Буду сидіти на цьому дивані, навіть якщо ти робитимеш вигляд, що мене тут немає.

Яна ледь усміхнулася.

— Я не така жорстока.

— Іноді будеш, — тихо відповів він. — І це нормально.

Вона нахилила голову.

— Ти розумієш, що це не казка?

— Розумію.

— Це не фільм, де все закінчується поцілунком під дощем.

— Знаю.

— Це щоденна робота.

— Так.

— Це сварки через посуд.

— Я готовий мити посуд.

— Це його перша школа.

— Я піду на батьківські збори.

— Це мої страхи.

— Я їх вислухаю.

— Це твоя вина.

Тут він затримав подих.

— Вона нікуди не подінеться.

Він кивнув.

— Я знаю.

Яна довго дивилася на його долоню.

Вона лежала на столі — відкрита, трохи напружена, але спокійна.

Запрошення.

Не вимога.

І нарешті вона повільно поклала свою руку поверх.

Її пальці були холодні.

Гліб обережно стиснув їх.

— Тоді почни з малого, — сказала вона.

— Як?

— Завтра субота.

— Так.

— Приїдь о дев’ятій ранку.

Він кивнув.

— Ми поїдемо в парк.

— Утрьох?

— Утрьох.

Пауза.

— Без планів на «назавжди».

Він усміхнувся.

— Просто день разом.

— Просто день.

Вона не відпустила його руку.

Навпаки — стиснула сильніше.

— Глібе…

— Так?

Її голос став тихішим.

— Я не знаю, чи зможу скоро сказати «люблю тебе».

Він похитав головою.

— Не треба поспішати.

— Але…

Вона подивилася на нього так, ніби ці слова важили більше, ніж усе сказане до цього.

— Я вже не хочу, щоб ти йшов.

Гліб усміхнувся.

Усмішка була трохи сумна, трохи щаслива.

— Це вже більше, ніж я заслуговую.

Яна підвелася.

Підійшла до нього.

Він теж підвівся — трохи невпевнено.

Вона нахилилася й легко поцілувала його в лоб.

Коротко.

Ніжно.

Так, як цілують того, кому довіряють, але ще не дозволяють собі більше.

— Іди спати, — сказала вона. — Завтра рано вставати.

Він кивнув.

Обійняв її.

Обережно.

Наче запитуючи дозволу.

Вона не відступила.

Навпаки — на секунду притулилася до нього сильніше.

— Доброї ночі, Яно.

— Доброї ночі.

Він пішов до дверей.