Розділ 10. Яна бачить його знову біля садочка

Наступний тиждень пройшов як у тумані — тихому, напруженому, але вже не такому холодному.

Гліб приїжджав щодня. Рівно о шістнадцятій годині — ні хвилини пізніше, ні хвилини раніше. Збирав Данила з садочка, тримав за руку, слухав його щоденні історії про те, як сьогодні «Вітька з групи з’їв увесь пластилін», або як «вихователька сказала, що я малюю найкращі машинки». Потім привозив додому, заходив на тридцять–сорок хвилин — просто посидіти, погратися з сином, допомогти Яні з вечерею або помити посуд.

Він не тиснув. Не говорив про «ми разом назавжди». Не просив ночувати. Просто був — спокійно, впевнено, без показухи, ніби його присутність сама по собі була відповіддю на всі невисловлені запитання.

Яна спостерігала за цим мовчки. Бачила, як Данило біжить до нього з криком «тато!», як Гліб підхоплює його, крутить у повітрі, як син обіймає його за шию й шепоче щось на вухо. Бачила, як Гліб дивиться на неї — довго, тихо, ніби питає дозволу на кожен крок.

Але страх не зникав. Він сидів усередині, як маленька гостра голка — колола щоразу, коли Гліб посміхався, коли Данило називав його «тато», коли вона ловила себе на думці: «А якщо завтра він не приїде?»

Того дня — п’ятниця — вона вирішила піти забирати Данила сама. Просто так. Перевірити себе. Перевірити його.

Вона під’їхала до садочка о п’ятнадцятій годині п’ятдесят хвилин. Вийшла з машини, стала біля воріт — як завжди, трохи осторонь, щоб не заважати іншим батькам. Дивилася на двері групи, чекала, коли Данило вибігатиме першим, як завжди.

Але першим вийшов Гліб.

Він тримав Данила за руку. Хлопчик стрибав поруч, щось весело розповідав, махав вільною рукою. Гліб кивав, усміхався, іноді нахилявся, щоб краще чути. Вони вийшли за ворота — і Гліб побачив її.

Він завмер. На секунду. Потім усміхнувся — тихо, тепло, без тріумфу.

Данило побачив маму першим.

— Мамо! Дивись, тато прийшов!

Він вирвав руку й побіг до неї. Яна підхопила його, обійняла міцно. Але очі були на Глібі.

Він підійшов повільно. Зупинився за два кроки.

— Я не знав, що ти прийдеш. Думав, ти на роботі.

— Закінчила раніше, — відповіла вона. — Хотіла побачити.

Гліб кивнув. Не питав «що саме побачити». Просто стояв — високий, спокійний, з маленьким рюкзачком Данила на плечі.

Інші батьки проходили повз — хтось привітався, хтось кинув погляд. Одна мама — та сама, що колись запитувала про «того чоловіка» — зупинилася, глянула на Гліба, потім на Яну.

— Добрий день. Бачу, тато повернувся.

Яна підняла підборіддя.

— Так. Повернувся.

Жінка кивнула — коротко, без посмішки — і пішла.

Гліб не відводив очей від Яни.

— Хочеш, щоб я пішов? Чи…

Вона похитала головою.

— Ні. Ходімо разом додому.

Данило радісно стрибнув.

— Ура! Усі разом!

Вони пішли — втрьох. Данило посередині, тримаючи обох за руки. Він розповідав щось про садочок, про те, як сьогодні «будували фортецю з подушок», про те, що завтра субота й можна не вставати рано.

Яна слухала сина, але думала про Гліба. Про те, як він іде поруч — рівно, спокійно, ніби завжди так було. Про те, як Данило дивиться на нього знизу вгору — з такою довірою, ніби ніколи не сумнівався.

Вони дійшли до машини. Гліб відкрив двері, посадив Данила в автокрісло, застібнув ремінь. Потім повернувся до Яни.

— Я можу поїхати з вами? Чи…

Вона подивилася йому в очі — довго.

Потім тихо:

— Можна. Залишайся на вечерю. І… на ніч. На дивані. Якщо хочеш.

Він кивнув — різко, ніби боявся, що вона передумає.

— Хочу.

Вони сіли в машину. Данило заснув дорогою — втомлений від дня. Яна дивилася на дорогу, але відчувала його погляд — теплий, обережний.

Коли вони припаркувалися біля будинку, Гліб витягнув сина на руках. Яна йшла поруч.

На сходах вона зупинилася. Подивилася на нього.

— Глібе…

Він зупинився теж.

— Так?

— Я бачу, що ти намагаєшся. Бачу, що приходиш щодня. Бачу, як він на тебе дивиться. І я… я починаю вірити.

Він ковтнув. Очі блиснули.

— Дякую. Просто… дякую, що даєш шанс.

Вона кивнула.

— Але якщо ти знову зникнеш — я не пробачу. Ніколи.

Він ступив ближче. Не торкнувся її — просто подивився в очі.

— Я не зникну. Обіцяю.

Вона кивнула — коротко.

— Тоді ходімо додому.

Вони пішли вгору сходами — він з сином на руках, вона поруч. І вперше за довгий час Яна відчула, що дім стає теплішим.

Не відразу. Не повністю. Але вже помітно.

В її думках крутилося все одно одне: маленький хлопчик між ними — Данило — живий доказ того, що час можна повернути, але ніщо не можна виправити повністю. Його сміх, його руки, його щирі слова, його довіра — все це руйнувало стіни, які вони з Глібом будували роками.

І вона розуміла: тепер нічого не можна буде зупинити.