Розділ 9. Він перевіряє дати

Гліб сидів за кухонним столом у своїй новій квартирі.

Світло лампи падало жовтим колом на стіл, решта кімнати губилася в напівтемряві. За вікном місто давно заснуло — рідкісні машини проїжджали повільно, десь далеко глухо гримів нічний трамвай.

Але Гліб не спав уже третю ніч поспіль.

Перед ним лежав блокнот — звичайний, чорний, куплений у найближчому канцелярському магазині. Він відкрив його вчора ввечері, просто щоб записати одну думку.

Тепер майже всі сторінки були списані.

Числа.
Дати.
Стрілки.
Питання.
Слова на полях — маленькі, нервові, кілька разів підкреслені.

Він провів пальцями по паперу. Чорнило вже трохи розмазалося від рук.

Гліб узяв ручку й знову подивився на останній рядок.

Підкреслив його ще раз.

**«Листопад 2020 — остання ніч із Яною.

• 9 місяців → серпень 2021 — народження.
  Травень 2025 — Данилу 4 роки 9 місяців.
  Все сходиться.»**

Він відкинувся на спинку стільця.

Серце билося занадто швидко.

Наче організм наздоганяв думку, яка вже давно жила в голові.

Він знав це ще тоді.

У кав’ярні.

У той момент, коли Данило підбіг до столу й схопив його за руку так природно, ніби робив це все життя.

Але тоді це було лише відчуття.
Інстинкт.
Підозра.

Тепер перед ним лежали числа.

І вони складалися в одну-єдину правду.

Він узяв телефон. Відкрив календар. Прокрутив назад — місяць за місяцем.

Зупинився на серпні 2021 року.

Порожньо.

Жодної позначки.

Бо тоді він уже жив у Києві. Працював по чотирнадцять годин на день. Сидів у скляному офісі, де день нічим не відрізнявся від ночі.

Саме тоді у його житті почала з’являтися Софія.

Він закрив очі.

І раптом дуже чітко уявив Яну в той серпень.

Велику, важку від вагітності.

Вона, мабуть, ходила на УЗД одна.
Сиділа в коридорі лікарні, тримаючи карту в руках.
Слухала серцебиття маленького серця — сама.

Купувала перші маленькі бодіки.

Вибирала ліжечко.

Складала крихітні шкарпетки.

І, можливо, плакала ночами — тихо, щоб ніхто не чув.

Гліб стиснув ручку.

Пластик тихо тріскнув.

Він різко вдихнув і відкрив ноутбук.

Google.

Пальці набрали запит майже автоматично:

«як дізнатися дату народження дитини якщо знаєш дату зачаття»

Сторінки відкривалися одна за одною.

Медичні сайти.
Форуми для батьків.
Коментарі під статтями.

«Середня вагітність — 280 днів від першого дня останніх місячних»
«Від зачаття до народження приблизно 266 днів»
«Плюс-мінус два тижні — норма»

Гліб узяв ручку.

Знову почав рахувати.

15 листопада 2020.

Остання ніч.

Останній раз, коли вони були разом, ще не знаючи, що це кінець.

Він додав 266 днів.

Зупинився.

8 серпня 2021.

Він завмер.

Восьме серпня.

Він не знав точної дати народження Данила.

Яна ніколи її не говорила.

Але якщо це було 7 або 8 серпня…

Це означало тільки одне.

Він підвівся різко.

Пройшовся по квартирі.

Три кроки до вікна.
Три назад.

Місто було темне й тихе.

І раптом його накрила хвиля провини — така сильна, що стало важко дихати.

Він уявив Яну в пологовому.

Ніч.

Серпень.

Світло ламп.

Лікарі.

Крик.

І її руку, що стискає простирадло.

А його там не було.

Він був у цей момент у Києві.

Можливо, сидів у ресторані з Софією.
Або на нараді.
Або просто спав після роботи.

Телефон раптом задзвонив.

Яна.

Він відповів одразу.

— Привіт.

— Привіт, — її голос був трохи сонний, але теплий. — Данило питає, чи прийдеш завтра.

Гліб усміхнувся.

Навіть через втому.

— Прийду.

— Він каже, що ти обіцяв почитати йому книгу про динозаврів.

— Так. О шістнадцятій.

Він зробив паузу.

— І з книгою.

На тому боці кілька секунд було тихо.

Потім Яна тихо запитала:

— Глібе… ти в порядку?

Він провів рукою по обличчю.

— Я… перевіряв дати.

Пауза.

— Усе сходиться.

Його голос став тихішим.

— Серпень. Він мій.

Тиша.

Довга.

Гліб уже подумав, що вона поклала слухавку.

Але потім Яна сказала:

— Я знаю.

Він заплющив очі.

— Чому ти не сказала точну дату?

Вона зітхнула.

— Бо боялася.

— Чого?

— Що ти порахуєш.

Він мовчав.

— І прийдеш тільки через це.

Її голос став майже шепотом.

— А я хотіла, щоб ти прийшов через мене. Через нас.

Пауза.

— Не через числа.

Гліб притиснув пальці до скронь.

— Я прийшов би.

Його голос зламався.

— Навіть без чисел.

Він ковтнув.

— Але тепер… тепер я хочу знати все.

Він сів на стілець.

— Коли він народився?
— Коли сказав перше слово?
— Коли зробив перший крок?

Його голос затремтів.

— Я пропустив усе, Яно.

Тиша.

Потім вона заговорила повільно.

Наче відкривала старий, болючий альбом.

— Він народився сьомого серпня дві тисячі двадцять першого року.

Гліб затамував подих.

— О четвертій сімнадцять ранку.

Його пальці стиснули край столу.

— Перше слово — «мама». У одинадцять місяців.

Вона трохи усміхнулася в голосі.

— Перший крок — у десять місяців і три дні.

Пауза.

— Перша ніч без сну…

Її голос став тихішим.

— Коли йому було два місяці. Коліки. Він плакав усю ніч.

Гліб прошепотів:

— І ти…

— Я носила його на руках до ранку.

Тиша.

— Одна.

У грудях щось обірвалося.