Розділ 6. Ти заміжня?

Ранок у квартирі Гліба був дивно тихим і домашнім — таким, яким буває ранок, коли ще не знаєш, що він означає, але вже відчуваєш, що щось змінилося. Сонце пробивалося крізь жалюзі вузькими смугами, малюючи на підлозі довгі золоті лінії, і пил у цих смугах повільно кружляв, ніби нікуди не поспішав.

Данило прокинувся першим.

Він завжди прокидався першим — Яна знала це напам'ять, як знають напам'ять усе, що повторюється щодня чотири роки поспіль. Спочатку тиша, потім ворушіння, потім енергійне «мамо!» — і вже все, день почався, незалежно від того, котра година і скільки ти спала. Але цього ранку «мамо!» прозвучало — і одразу змінилося на щось інше. Данило визирнув у коридор, побачив незнайоме, але вже знайоме, побіг на кухню — і Яна почула звідти голоси: дитячий, жвавий, і дорослий, тихий, трохи хрипкий від безсоння.

Вона ще кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Потім встала.

Гліб уже був на кухні — в тій самій сорочці, що вчора, рукава закочені, волосся ще не вкладене. Смажив яєчню на двох сковорідках одночасно, нарізав хліб нерівними, але щедрими скибками, наливав сік у дві склянки — одна з малюнком динозавра, інша з якоюсь космічною ракетою. Данило стояв поруч на табуреті — без дозволу заліз, але ніхто не заперечував — і серйозно коментував процес.

— А чому жовток не лопається?

— Бо я дуже обережний.

— А в мами завжди лопається.

— Я знаю секретний спосіб.

— Який?

— Якщо скажу — перестане бути секретним.

Данило подумав секунду. Потім кивнув — з виглядом людини, яка оцінила логіку.

Гліб не спав майже всю ніч. Яна знала це, бо сама майже не спала — лежала й слухала тишу квартири, де з-за дверей іноді чувся скрип дивана. Але зараз він виглядав дивно бадьорим — очі живі, рухи точні, ніби тіло вирішило тримати форму за рахунок чогось, що сильніше за втому. Вона підозрювала, що це не кава.

Яна вийшла з ванної — його халат, великий, чоловічий, пах гелем для душу й чимось ще, незнайомим і водночас таким, що вдарило в груди несподіваною теплотою. Волосся мокре, очі ще не до кінця прокинулися.

Данило побачив її першим.

— Мамо! — кинувся назустріч, обійняв за ноги, одразу потяг назад до кухні. — Тато робить сніданок! Він уміє! І він сказав — він сказав, що сьогодні ми поїдемо в парк на каруселі!

Яна підняла очі на Гліба.

Він дивився на неї — обережно, з тим виразом людини, яка зробила щось і тепер чекає вироку. Усміхнувся — ледь-ледь, ніби боявся, що якщо посміхнеться ширше, вона злякається.

— Якщо ти не проти, — сказав він тихо. — Я мав би спитати спочатку.

Вона дивилася на нього секунду. На Данила, який стискав її руку й дивився знизу вгору з таким виразом, ніби від її відповіді залежало все найважливіше у світі.

— Не проти. — Вона погладила сина по голові. — Але спочатку сніданок.

Данило переможно підняв кулак.

Вони сіли за стіл утрьох — Данило посередині, як він завжди намагався влаштуватися, коли поруч були двоє дорослих. Яна подумала, що він, мабуть, просто звик бути центром, бо завжди був єдиним. Тепер він крутив головою то вліво, то вправо, ніби не міг вирішити, на кого дивитися більше.

Він їв швидко — як завжди, з тією дитячою безцеремонністю, коли жовток розмазується по щоці й це не проблема, бо є серветка, а серветка — це взагалі другорядне. І весь час говорив. Про садочок, де сьогодні «день машинки» і він покаже всім нову червону, яку Гліб дав йому вчора. Про Максима з групи, який завжди бере чужі іграшки. Про вихователя Оксану Петрівну, яка читає казки так нудно, що навіть Рудик засинає.

— Рудик — це лев, — пояснив він Глібу серйозно.

— Я знаю Рудика, — кивнув Гліб. — Ми познайомилися вночі.

Данило кивнув з видом людини, яка задоволена, що важлива інформація підтверджена.

Гліб слухав уважно. Не з тим розсіяним виразом, з яким дорослі іноді слухають дітей — кивають, але думають про своє. Справді слухав: кивав у потрібних місцях, ставив питання — реальні, не для годиться. «А що Максим робить з іграшками?» «А чому Оксана Петрівна читає нудно — вона не змінює голоси?» «А твоя червона машинка — вона гоночна чи вантажна?»

Данило розцвів. Він обожнював, коли його слухали по-справжньому.

Яна дивилася на них — і відчувала, як щось усередині, щось, що вона дуже довго тримала зціпленим, починає відпускати. Не одразу. Не повністю. Але потроху, шар за шаром, як відтає щось промерзле на сонці — спочатку тільки зверху, але все одно відтає.

Після сніданку Данило побіг у кімнату, бо згадав про машинку й про те, що її треба «підготувати до показу». Яна не запитувала, що це означає. З Данилом краще не запитувати — він поясниш так детально, що мине пів години.

Вони залишилися на кухні вдвох.

Гліб підвівся, налив їй кави — чорну, без цукру, і цей жест вдарив її більше, ніж вона очікувала. П'ять років. Він пам'ятав, як вона п'є каву.

— Дякую, — сказала вона тихо.

Він сів навпроти. Поставив лікті на стіл, переплів пальці. Дивився на неї — не поспішаючи, але з тим виразом, коли людина вже вирішила щось сказати й збирається з духом.

— Яно. Маю запитати.

Вона відчула, як плечі мимоволі напружилися. Знала. Знала, що це питання є, що воно чекало з учорашнього вечора, і що рано чи пізно — от воно.

— Ти заміжня?

Слово впало між ними — коротке, просте, але з вагою. Він дивився на неї прямо. Без звинувачення — просто чоловік, якому потрібно знати, куди він іде.

Яна покрутила чашку в руках. Подивилася на каву, на його руки, на стіл. Потім підняла очі.

— Ні.

Він видихнув — так, що вона почула. Ніби тримав повітря весь ранок, і тепер нарешті відпустив.

— Хтось був? — запитав він тихо. — Після мене.

Вона могла б не відповідати. Могла б сказати — це не твоя справа. Це було б правдою. Але вона дивилася на нього й розуміла, що він запитує не з ревнощів і не зі права власності — а так, як запитують, коли хочуть знати, де людина була, поки тебе не було поруч. Де вона шукала тепло. Чи знайшла.