Розділ 5. Його підозра

Гліб не спав другу ніч поспіль.

Він лежав на дивані у вітальні, дивлячись у стелю, де тіні від вуличних ліхтарів повільно повзали — довгі, розмиті, схожі на щось, що постійно змінює форму й ніяк не може зупинитися. Він не намагався заснути. Просто лежав і слухав тишу квартири, яка раптом перестала бути порожньою — і від цього стала незнайомою по-новому.

Данило спав у його ліжку. Гліб переніс його туди о першій ночі, коли хлопчик прокинувся від чогось — від сну, від незнайомого місця, від того, що поруч не було звичного запаху маминої подушки — і заплакав тихо, але так, що Гліб почув навіть крізь закриті двері. Встав ще до того, як сам зрозумів, що встає.

— Мамо… де мама? — повторював Данило, не відкриваючи очей до кінця, ще наполовину в сні.

Яна прийшла раніше за Гліба. Сіла поруч, погладила по голові, сказала тихо: «Спи, сонечко, мама тут» — і залишилася. Гліб стояв у дверях, дивлячись, як вона заспокоює сина — звично, без зайвих слів, жестами, відточеними за чотири роки. Він не заходив. Просто дивився — і відчував, що бачить щось таке приватне й справжнє, куди ще не має права входити.

Потім Данило заснув знову. Яна вийшла в коридор, вони постояли мовчки — і вона пішла на кухню, а він повернувся на диван.

Тепер вона сиділа там — він чув це по звуках: тихий скрип стільця, легкий стук чашки по столу, потім тиша, потім знову — ніби вона взяла чашку, але так і не піднесла до губ. Ніби сиділа й думала — і думки заважали навіть пити чай.

Гліб лежав ще хвилину. Потім підвівся.

Босоніж пройшов коридором — підлога холодна, паркет десь скрипнув, він зупинився, прислухався. Данило не прокинувся. Він пройшов далі й зупинився в дверях кухні.

Яна сиділа спиною до нього. Волосся розпущене — він давно не бачив її з розпущеним волоссям, і це вдарило несподівано, ця маленька деталь, така звична колись. Плечі опущені. Спина не рівна, як вдень, коли вона тримається, — трохи сгорблена, як буває тільки тоді, коли людина думає, що її ніхто не бачить.

На столі — телефон екраном вниз, чашка з охолодженим чаєм і той малюнок. Данилів. Він упізнав його — дві фігурки, серце, сонце. Висока фігурка з довгим волоссям і маленька з кучерями. Тільки двоє.

Без тата.

— Не спиш? — спитав він тихо, щоб не злякати.

Вона все одно здригнулася — злегка, ледь помітно. Але не озирнулася.

— Не можу. Думаю.

Він увійшов. Сів навпроти — не близько, не впритул, просто навпроти, щоб вона могла дивитися на нього або не дивитися, як захоче.

— Про що? — запитав він.

Вона підняла очі. Втомлені, червоні — від безсоння чи від чогось ще, він не зміг визначити. Подивилася на нього довго, ніби зважувала, казати чи ні.

— Про те, що ти вже рахуєш.

Гліб завмер.

— Рахую?

— Дати, — сказала вона. Просто, без інтонації. — Місяці. Все підряд. Ти вже порахував, коли саме я завагітніла. Коли народився Данило. Скільки часу пройшло. — Вона поставила чашку. — І тепер думаєш: «Вона знала. Вона мовчала. П'ять років».

Він міг заперечити. Міг сказати — ні, я не про це. Але вона дивилася на нього з тим виразом людини, яка занадто довго жила поруч з правдою і навчилася розпізнавати брехню з першого звуку.

Він кивнув.

— Так. Порахував. Серпень. Все сходиться.

Яна стиснула чашку обома руками — ніби шукала тепло, хоча чай давно охолов.

— І що тепер? Звинувачуєш мене?

— Ні. — Голос вийшов хрипким — від безсоння, від двох ночей думок, від того, що всередині вже не вміщалося і шукало вихід. — Ні, Яно. Я звинувачую себе. Бо якби не пішов — не було б чого приховувати. Якби залишився — ти не мала б вибирати між правдою і захистом. Якби хоч раз подзвонив… просто раз, навіть із дурниць, просто щоб почути голос…

Вона відвела погляд у бік вікна. За склом — ранній передсвітанковий сірий, ще не день, вже не ніч.

— Ти б не залишився. — Тихо, без докору. — Ти вже мав квиток. Вже мав оффер, який чекав. Вже мав у голові картину того, яким буде твоє нове життя. — Пауза. — Я не хотіла бути тим, що тебе затримує. Не хотіла, щоб ти залишився і потім щодня жалів.

— Ти ніколи не була тягарем, — сказав він.

— А дитина? — запитала вона. Просто. Без жорстокості — просто питання, яке вона, мабуть, задавала собі сама не один раз.

Він нахилився вперед. Поклав лікті на стіл.

— Дитина — це не тягар. — Він говорив повільно, ніби підбирав кожне слово. — Це… я не знаю, як пояснити. Я дивлюся на нього — навіть оці кілька годин, поки він спав тут — і думаю: це ми. Це те, що ми зробили разом, навіть не знаючи. І він є. Живий, реальний, зі своїм ім'ям і своїм левом на ім'я Рудик. — Він замовк на секунду. — І я пропустив перші чотири роки. Перше слово. Перші кроки. Першу ніч, коли він боявся грому й плакав і хотів, щоб хтось тримав за руку. Перший день у садочку. Першу хворобу. Перший малюнок — той, де є тільки він і ти.

Яна заплющила очі.

— Я боялася, — сказала вона нарешті. — Боялася дзвонити і почути «це не моя проблема». Або «я надішлю гроші щомісяця, але не чекай більшого». Або просто — тишу. Просто щоб трубку поклали і більше не взяли. — Голос її не тремтів, але в ньому було щось крихке, наче давно загоєне, але не до кінця. — Я не хотіла, щоб він виріс і питав мене: «Мамо, чому тато пішов?» — і я не мала відповіді. Краще зовсім без батька, ніж з батьком, якому байдуже.

Гліб дивився на неї. На втомлені очі. На руки навколо чашки. На малюнок між ними — де є тільки вони двоє.

Він простягнув руку через стіл. Не взяв її руку — просто поклав долоню посередині, відкриту, ніби пропонував щось без тиску. Вона могла взяти. Могла ні.

— Я хотів би тебе, — сказав він тихо. — І його. Якби знав — я хотів би вас обох. Я не знаю, як довести тобі це зараз. Але я знаю, що це правда.

Вона дивилася на його долоню. Довго — так, як дивляться на щось, у чому хочуть переконатися, перш ніж торкнутися.

Потім поклала свою руку поверх.

Не сказала нічого. Просто поклала.

— Я знаю, — сказала вона нарешті. — Тепер знаю.