Розділ 4. Ти щаслива?

Вони сиділи в машині Гліба — старій, але доглянутій Skoda, яку він купив ще до від'їзду, коли вони обоє були молодшими й думали, що попереду безліч часу. Данило вже спав на задньому сидінні, обіймаючи плюшевого лева, якого Гліб подарував йому вчора ввечері — несміливо, майже вибачаючись, ніби не знав, чи має право дарувати подарунки дитині, яка ще не знає, хто він. Данило взяв лева одразу, без роздумів, і назвав його Рудиком. Гліб тоді відвернувся, щоб вона не бачила його обличчя.

Дощ нарешті перестав. Але вулиці ще блищали — мокрі, темні, відбиваючи вогні ліхтарів довгими жовтими смугами. Місто виглядало промитим і трохи невпевненим, ніби теж не знало, що буде далі.

Яна дивилася у вікно. Намагалася не дивитися на нього. Намагалася думати про щось конкретне — завтрашній день, Данилів садочок, недопрацьований проект, який чекав на ноутбуці вдома. Не виходило. У голові крутилося одне: *«Він побачив. Він знає. І тепер усе зміниться — хочу я того чи ні».*

Гліб тримав кермо обома руками — міцно, як тримаються за щось, коли бояться випустити. Він теж мовчав. Між ними у салоні висіло те особливе мовчання, яке буває між людьми, що мають сказати одне одному надто багато — і тому не знають, з чого почати.

— Куди їдемо? — спитала вона нарешті. Тихо, майже до скла.

— До мене. — Він не відвів погляду від дороги. — Там тихо. Є де поговорити. Без дощу і без людей навколо.

Вона кивнула. Не сперечалася, хоч могла — він очікував, що буде сперечатися. Просто кивнула й знову відвернулася до вікна.

Квартира на Личаківській зустріла їх теплим світлом і тишею. Висотка, великі вікна на парк, мінімалізм — білі стіни, мало меблів, жодних зайвих речей. Яна відзначила це машинально: квартира людини, яка не планувала нікого приймати. Або людини, у якої не було нікого, для кого облаштовувати.

— Заходь, — сказав він, відчиняючи. — Я візьму Данила.

Він спустився назад до машини — вона дивилася зі сходів — і обережно підняв сина, не розбудивши. Данило лише міцніше притиснув до себе лева і щось пробурмотів крізь сон, але не прокинувся. Гліб ніс його акуратно, трохи скуто, як тримають діти щось дороге й крихке, поки ще не знають, як правильно тримати. Яна дивилася на це — і щось у грудях боляче стислося. Не від ніжності. Від запізнілості. Від усіх тих разів, коли вона несла Данила сама.

У вітальні Гліб поклав хлопчика на диван — повільно, з такою зосередженістю, ніби виконував щось важливе й незворотне. Накрив пледом. Поправив подушку. Поклав лева поруч, щоб рука Данила одразу його знайшла. Данило знову пробурмотів, перевернувся на бік — і заснув глибше.

Гліб дивився на нього ще секунду. Яна бачила його профіль — стиснуту щелепу, очі, які намагалися запам'ятати кожну деталь. Потім він повернувся до неї, і вони стояли посеред вітальні — один навпроти одного, метр порожнього простору між ними. Метр — і п'ять років.

— Сідай, — сказав він тихо. — Чаю? Кави?

— Ні. — Вона поклала сумку на підлогу. — Просто… говори.

Він кивнув. Сів на низький пуф навпроти крісла, де вона влаштувалася — трохи далі, ніж потрібно, щоб не тиснути. Вона помітила це. Оцінила.

— Яно, — почав він, і в голосі була та стомленість, яка буває у людини, що всю ніч провела наодинці з собою і не виграла. — Я не знаю, з чого почати. Правда, не знаю. Я не спав. Просто сидів і думав — про нього, про тебе, про те, що ти не сказала і чому. І чим більше думав, тим менше розумів, що маю право говорити.

Вона підняла очі.

— А ти чому не залишився? — запитала вона. Просто. Без звинувачення в голосі — просто питання, яке вона носила в собі п'ять років.

Він ковтнув. Дивився на руки.

— Бо я був ідіотом. Думав, що кар'єра — це все, що має значення. Думав, що ти почекаєш. Що ми ще встигнемо — потім, колись, коли все налагодиться. Я не знав, що ти вагітна. Якщо б знав…

— Ти б залишився? — її голос ледь тремтів. — Чи все одно сказав би «це ненадовго» і поїхав, але вже з більшим відчуттям провини?

Пауза. Довга.

Він не відповів одразу. І вона зрозуміла, що саме це мовчання — найчесніша річ, яку він міг їй зараз дати.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. — Тоді — чесно — мабуть, не залишився б. Я був надто закоханий у власні плани. Занадто впевнений, що знаю, як воно має бути. — Він підняв голову. — Але зараз… зараз я б залишився. Навіть якби не було Данила. Навіть якби не було нічого, крім тебе.

Вона засміялася — коротко, гірко, без радості.

— Красиво кажеш. П'ять років тиші, і тепер — «я б залишився». Легко говорити про те, чого не відбулося.

— Я знаю. — Він підвівся. Зробив крок до неї — один, не більше. — Яно, я не дзвонив. Не писав. Не давав знаку. Не тому що не думав. А тому що боявся. Боявся зателефонувати і почути «не повертайся». Боявся, що ти вже побудувала своє життя — без мене — і мій голос у слухавці тільки все зруйнує. Я вибрав боягузтво і назвав це повагою до тебе. — Він зупинився. — А коли побачив його сьогодні… коли побачив його очі… я зрозумів, що все ті роки я ненавидів себе значно більше, ніж ти здатна мене ненавидіти.

Яна теж встала. Вони стояли тепер дуже близько — ближче, ніж вона планувала допускати. Вона чула, як він дихає.

— Ти думаєш, що можеш просто повернутися? — сказала вона. — Побачити сина. Сказати «я тут, я змінився» — і все складеться?

— Ні, — відповів він одразу. Твердо. — Я не думаю, що все стане як раніше. Як раніше — не буде. Ніколи. Я це знаю. — Він дивився на неї прямо. — Але я хочу бути поруч. Хочу бачити, як він росте. Хочу чути, як він сміється — він так сміється, я бачив сьогодні, тільки один раз, але я вже знаю, що хочу чути це щодня. Хочу, щоб він знав, що в нього є тато. Живий, реальний, не з розповідей. І хочу, щоб ти не боялася, що я знову зникну.

Вона дивилася на нього — довго, так, як дивляться на щось, що водночас хочеться взяти і боїшся торкнутися.

— А якщо я скажу «ні»? — запитала вона. — Якщо скажу, що нам краще без тебе. Що ми звикли. Що я не хочу пояснювати синові, хто ти і чому тебе не було.