Розділ 3. Погляди

Гліб не пішов одразу додому. Він стояв під дощем ще хвилин десять, дивлячись у той бік, куди пішли Яна з Данилом. Дощ просочив пальто наскрізь, але він не відчував холоду. Тільки щось важке, гаряче всередині грудей — ніби хтось запалив там вогонь і тепер не міг загасити.

Він сів у машину. Руки тремтіли, коли він заводив двигун. Їхав повільно, ніби боявся, що якщо прискориться — усе розлетиться. Приїхав додому — нова квартира на вулиці Личаківській, простора, порожня, з великими вікнами на парк. Він не роздягався, просто сів на диван у мокрому пальто й витягнув телефон.

Відкрив галерею. Прокрутив старі фото — ті, що не видалив. Яна на морі, Яна з кавою в руках, Яна, яка сміється, запрокинувши голову. Останнє — з аеропорту, вони обіймаються на прощання. Він тоді сказав: «Я повернуся за місяць-два». Вона кивнула й усміхнулася — але в очах уже був сумнів.

Він збільшив фото. Подивіться на її живіт — тоді ще не було видно. Але тепер він знав: уже тоді там був Данило.

Він закрив галерею. Відкрив календар. Порахував дати ще раз. Серпень 2021 — народження. Листопад 2020 — остання ніч. Дев’ять місяців. Все сходилося.

Він встав. Підійшов до вікна. Дощ лив по склу, розмазуючи вогні міста. Гліб притулився лобом до холодного скла.

«Це мій син. Мій син».

Слова звучали в голові, як удар. Він не знав, що робити з цим. Радість? Гнів? Страх? Усе змішалося в одну гарячу грудку, яка не давала дихати.

Він повернувся до дивана, дістав з кишені той паперовий стаканчик з кав’ярні — зім’ятий, мокрий. Поклав на стіл. Ніби це був доказ. Ніби це могло щось змінити.

Телефон задзвонив. Номер мами. Він не взяв. Не зміг би зараз говорити нормальним голосом.

Він сів на підлогу, спиною до стіни. Закрив очі.

І побачив Данила. Його очі. Його посмішку, коли той сказав: «Дядько Гліб… ти прийдеш ще?»

Гліб відкрив очі. Сльози котилися по щоках — гарячі, солоні, змішані з дощем.

Він не плакав п’ять років. Навіть тоді, коли пішов, не плакав. А зараз — не міг зупинитися.

«Я пропустив чотири роки. Перші кроки. Перше слово. Перший день народження. Першу хворобу. Першу ніч, коли він боявся темряви».

Він стиснув кулаки. Нігті вп’ялися в долоні.

«Я не пропущу більше нічого».

Він підвівся. Підійшов до шафи, витягнув стару коробку — ту, де лежали речі з минулого життя. Там була фотографія — вони з Яною на дачі, вона вагітна вже, але ще не видно. Вона тоді сказала: «У нас буде дитина». А він… він тоді вже думав про від’їзд. Про роботу. Про «краще майбутнє».

Він подивився на фото довго. Потім поклав його на стіл поруч зі стаканчиком.

Телефон задзвонив знову. Цього разу — незнайомий номер. Він не взяв. Але прийшло повідомлення:

«Це Яна. Не приходь. Не дзвони. Не пиши. Дай мені час. Якщо ти справді батько — почекай, поки я буду готова. Якщо ні — зникни назавжди».

Він прочитав. Пальці тремтіли.

Відповів одне слово:

«Чекаю».

І вимкнув телефон.

Він сів біля вікна. Дивився на дощ. На вогні міста.

І вперше за п’ять років відчув, що живе не просто так.  
Що є хтось, заради кого варто змінитися.  
Хтось, кого він уже любить — навіть не знаючи.

І це лякало його більше, ніж будь-що в житті.