Розділ 3. Погляди

Гліб не пішов одразу додому.

Він стояв під дощем ще хвилин десять — може, п'ятнадцять, він не рахував — дивлячись у той бік, куди пішли Яна з Данилом. Вулиця вже порожніла: перехожі розбіглися по під'їздах і кав'ярнях, машини обережно об'їжджали калюжі. Він стояв посеред тротуару, ніби забув, що має кудись іти. Дощ просочив пальто наскрізь — спочатку плечі, потім спину, потім усе — але він не відчував холоду. Тільки щось важке, гаряче всередині грудей. Ніби хтось запалив там вогонь — раптово, без попередження — і тепер не міг загасити. І сам не хотів.

Зрештою він пішов до машини. Сів. Руки тремтіли, коли він шукав ключі в кишені мокрого пальта — довго, безглуздо довго, ніби забув, як це робиться. Завів двигун. Обігрівач загудів тихо, запахло мокрою тканиною і чимось ще — старим, знайомим, він не міг визначити чим.

Їхав повільно. Набагато повільніше, ніж зазвичай. Ніби боявся, що якщо прискориться, щось усередині остаточно розлетиться і він не зможе зібрати.

Нова квартира на Личаківській зустріла його тишею. Простора, з високими стелями й великими вікнами на парк — він вибирав її свідомо, думав, що буде добре працювати тут, думати, дихати. Зараз вона здавалася просто порожньою. Він увійшов, не роздягаючись, наслідив мокрими черевиками на паркеті — і навіть не помітив. Просто сів на диван у мокрому пальті, як був, і витягнув телефон.

Відкрив галерею.

Прокрутив угору, у самий початок — туди, де лежали старі фото, ті, що він так і не видалив за п'ять років. Сказав собі колись: видалю. Не видалив. Яна на морі — з мокрим волоссям і смішним сонцезахисним кремом на носі. Яна з великою кавою в обох руках, щаслива, ніби тримає скарб. Яна, яка сміється, запрокинувши голову — вона завжди так сміялася, з усього тіла, не вміла сміятися тихо й стримано, і він колись казав, що саме через це закохався.

Останнє — аеропорт. Вони обіймаються, його рюкзак знімає кут кадру. Хтось із чужих людей зробив фото на прохання. Вона тулиться до його плеча, і навіть на фото видно, що вона старається триматися. Він тоді сказав: «Я повернуся за місяць-два». Вона кивнула й усміхнулася. Але в очах — він бачив це тепер, дивлячись на фото, хоч не бачив тоді — в очах уже був сумнів. Уже була якась тінь, яку він не захотів розгледіти.

Він збільшив фото. Дивився на її живіт. Нічого не видно — пряма лінія під легким светром. Але тепер він знав: уже тоді там був Данило. Вже тоді вона знала. Або підозрювала. Або боялася.

Він закрив галерею. Відкрив календар — механічно, як задачу, яку треба вирішити. Серпень 2021 — народження. Листопад 2020 — остання ніч. Дев'ять місяців. Усе сходилося. Арифметика була безжальною у своїй простоті.

Він закрив телефон. Підвівся. Підійшов до вікна й притулився лобом до холодного скла — дощ розмивав вогні міста в довгі жовті смуги, і парк унизу був чорним і блискучим.

*Це мій syn. Мій syn.*

Слова повторювалися в голові, як луна, як мантра, як щось, що він намагався прийняти й не міг — не тому що не вірив, а тому що не знав, куди це покласти. Не було в ньому такої полиці. Радість? Він не мав права на радість — він пропустив чотири роки. Гнів? На кого — на неї? На себе? Страх? Так. Страху було достатньо, щоб наповнити всю цю порожню квартиру. Усе це змішалося в одну гарячу, важку грудку десь між горлом і серцем, і вона не давала ні дихати, ні думати нормально.

Він повернувся до дивана. І тоді помітив — у кишені мокрого пальта щось м'яке. Дістав. Паперовий стаканчик з кав'ярні — зім'ятий, мокрий, давно холодний. Він узяв його машинально, виходячи, навіть не пам'ятав як. Поклав на стіл. Дивився на нього кілька секунд.

Ніби це був доказ. Ніби цей зім'ятий стаканчик міг підтвердити, що все те, що сталося годину тому під дощем, було реальним, а не маренням утомленої людини.

Телефон задзвонив. На екрані — мама. Він дивився на виклик, поки той не замовк. Не зміг. Не зараз. Він не знав, яким голосом говорив би зараз, і не хотів цього знати.

Він сів на підлогу — просто опустився, спиною до стіни під вікном. Холодний паркет крізь мокрі штани. Він закрив очі.

І відразу побачив Данила. Не розмито, не уривками — чітко, ніби фотографія. Темні очі з золотими іскрами. Серйозне маленьке обличчя. Та посмішка, коли він отримав какао з зефірками. І голос — той голос, дитячий, чіткий, без вагань: *«Дядько Гліб… ти прийдеш ще?»*

Гліб відкрив очі.

Сльози котилися по щоках. Він не відразу це усвідомив — просто відчув тепло на обличчі, мокре, і зрозумів. Він не плакав п'ять років. Не плакав, коли їхав. Не плакав, коли розумів, що «місяць-два» перетворилися на рік, на два, на п'ять. Не плакав, коли вночі думав про неї і забороняв собі телефонувати. А зараз — сидів на холодній підлозі у мокрому пальті й плакав, як не плакав, мабуть, з дитинства. Без стримування, без сорому — просто тому що більше не було сил тримати.

*Я пропустив чотири роки. Перший зуб. Перше слово. Першу хворобу, коли він лежав з температурою і хотів, щоб хтось тримав його за руку. Перший страх темряви. Перший малюнок — ті дві фігурки на папері, висока й маленька, серце й сонце. Перший день народження — перший, другий, третій, четвертий. Усі чотири разу, коли хтось задував свічки на торті — а поруч не було мене.*

Він стиснув кулаки на колінах так сильно, що нігті вп'ялися в долоні. Відчув біль — і не розтиснув. Біль був зрозумілим. Конкретним. Легшим за те, що творилося всередині.

Він не знав, скільки часу минуло, коли нарешті підвівся. Ноги затекли. За вікном дощ не вщухав. Він підійшов до шафи в коридорі — тій, де лежало все, що не знайшло місця в новому житті. Стара коробка, ще з тих часів. Він відкрив її без роздумів, руками, ніби знав, що шукає.

Фотографія лежала зверху.

Вони на дачі — кінець літа, трава ще зелена. Вона в легкій сукні, волосся розпущене. Сміється. Живіт тоді ще не видно, але він уже є — Данило вже є, вже там, крихітний, невидимий, вже існує. Гліб пам'ятав той день: вони щойно посварилися через щось дурне, помирилися, їли кавун на ганку. Вона тоді сказала щось дивне — він не зрозумів тоді: *«Ти думав коли-небудь, що ми могли б залишитися тут назавжди?»* Він засміявся і відповів: *«Тут — назавжди? Ти серйозно?»* Вона посміхнулася і більше не питала.