Розділ 2. У тебе є… дитина?

Гліб стояв біля стійки ще кілька секунд, тримаючи стаканчик з еспресо так міцно, що папір зім’явся. Він дивився, як Яна виходить з кав’ярні, тримаючи хлопчика за руку. Маленький, кучерявий, у синій курточці, з мокрими від дощу чобітками. Він озирнувся в дверях — і їхні погляди знову зустрілися. На мить. Досить, щоб Гліб побачив усе.

Очі. Ті самі очі.

Він відчув, як підлога йде з-під ніг. Серце вдарило так сильно, що забило дихання.

Він вийшов слідом за ними. Не біг — просто пішов. Дощ хльостав по обличчю, але він не помічав. Бачив тільки їх: Яна прискорила крок, Данило підстрибував, намагаючись не відставати.

— Яно! — голос вирвався хрипко, голосніше, ніж він хотів.

Вона зупинилася. Не озирнулася одразу. Просто стиснула руку сина сильніше. Потім повільно повернулася.

— Що тобі треба, Глібе?

Він підійшов ближче. Дощ стікав по його волоссю, по обличчю. Він не витирав.

— У тебе є дитина, — сказав він тихо, ніби перевіряючи слова на смак.

— Так. Є.

— Скільки йому?

Вона підняла підборіддя. Очі — крижані.

— Чотири. Майже п’ять.

Гліб порахував. Швидко. Автоматично.

Листопад п’ять років тому — остання ніч.  
Вагітність — приблизно дев’ять місяців.  
Народження — серпень.

Серпень.

Він подивився на хлопчика. Данило стояв тихо, тримаючись за маму, і дивився на нього знизу вгору — з цікавістю, без страху.

— Як тебе звати? — спитав Гліб м’яко, опустившись на одне коліно, щоб бути на рівні з дитиною.

— Данило, — відповів хлопчик серйозно. — А тебе?

— Гліб.

Данило кивнув, ніби це було найнормальніше ім’я у світі.

— А ти знаєш мою маму?

Гліб ковтнув.

— Знаю. Дуже добре знав.

Яна різко втрутилася:

— Данило, ходімо. Нам треба йти.

Вона потягнула сина за руку. Але Гліб не відступив.

— Яно… це мій син?

Питання повисло в повітрі, важке, як мокре пальто.

Вона не відповіла. Просто подивилася на нього — довго, болісно.

Данило глянув то на одного, то на іншого.

— Мамо… чому ти мовчиш?

Яна опустилася на коліна поруч із сином. Витерла йому краплю дощу з щоки.

— Бо це складно, сонечко. Дуже складно.

Гліб не відривав погляду від хлопчика. Від його очей. Від його кучерів. Від того, як він тримається за руку мами — точно так само, як колись тримався він сам.

— Яно, — голос Гліба тремтів, хоч він намагався триматися. — Просто скажи. Це я?

Вона підвелася. Підняла Данила на руки — важко, бо він уже виріс.

— Він мій син. Мій.

Гліб встав. Дощ лив по його обличчю, змішуючись зі сльозами, яких він не помічав.

— А мій?

Вона мовчала секунду. Другу.

Потім тихо, майже пошепки:

— Так.

Слово впало, як камінь у воду. Кола розійшлися — і нічого вже не буде як раніше.

Данило обійняв маму за шию.

— Мамо… він плаче?

Яна не відповіла. Просто притиснула сина сильніше.

Гліб ступив крок назад. Руки опустилися вздовж тіла.

— Чому ти не сказала?

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Бо ти пішов. І я не хотіла, щоб ти повертався тільки через обов’язок.

Він затиснув щелепу так, що заболіло.

— Я б повернувся. Через тебе. Через нього.

— Тоді ти б обрав нас. А не себе.

Тиша. Тільки дощ.

Гліб подивився на Данила — довго, ніби запам’ятовував кожну рису.

— Я хочу його бачити.

Яна похитала головою.

— Ні. Не зараз.

— Яно…

— Я сказала — ні.

Вона повернулася й пішла. Данило озирнувся через її плече.

— Дядько Гліб… ти прийдеш ще?

Гліб не відповів. Просто кивнув — раз, різко.

Вона пішла під дощем, несучи сина на руках. Гліб стояв посеред тротуару, мокрий наскрізь, і дивився їм услід, поки вони не зникли за рогом.

Потім він підняв голову до неба. Дощ лив йому в обличчя.

І вперше за п’ять років він відчув не образу. Не злість.

А біль. Такий, що не дихати.

Бо він щойно побачив свого сина.

І зрозумів, що пропустив перші чотири роки його життя.