Наші почуття — перезавантаження

Розділ 1. Та сама кав’ярня

Дощ лив уже третій день без перерви — сірий, холодний, впертий, ніби Львів вирішив нагадати всім, що літо закінчилося назавжди. Яна штовхнула важкі двері кав’ярні «Під золотим левом» і одразу вдихнула знайомий запах свіжомеленої кави, кориці й мокрого асфальту, який заносився з вулиці разом з відвідувачами. Це місце не змінилося за п’ять років: ті самі потерті дерев’яні столики, оксамитові крісла, стіна з чорно-білими фотографіями старого міста й тиха джазова мелодія, яка завжди заспокоювала її, коли нерви були на межі.

А сьогодні нерви були особливо на межі.

Вона прийшла на важливу зустріч з клієнтом — маленька маркетингова агенція Яни нарешті отримала шанс працювати з мережею кав’ярень. Контракт міг врятувати бізнес від повільного загибелі. Але клієнт запізнювався вже на двадцять хвилин, а Данило, її чотирирічний син, уже починав нудьгувати.

— Мамо, а коли той дядько прийде? — запитав він, сидячи на високому стільці й звішуючи ноги. Його кросівки були мокрі від калюж, і Яна швидко витерла їх серветкою.

— Скоро, зайчику. А поки що замовимо тобі какао з подвійними зефірками, добре?

Данило кивнув, його темні очі блиснули радістю. Очі, які були точнісінько як у… Яна різко відігнала думку. Не зараз. Не сьогодні.

Вона підійшла до барної стійки, замовила лате для себе, гаряче какао з зефірками для сина й один круасан на двох — Данило любив відкушувати шматочки й годувати її, ніби вона маленька.

Поки бариста готувала напої, Яна повернулася до столика біля вікна. Данило вже малював пальчиком по запітнілому склу сердечка й машинки. Вона сіла навпроти, розклала теку з пропозиціями, спробувала зосередитися на цифрах і слайдах. Але думки розбігалися.

П’ять років. П’ять довгих, болісних, самотніх років — без дзвінків, без повідомлень, без «я повернуся». Він просто зник — отримав пропозицію, про яку мріяв усе життя, поцілував її на прощання в аеропорту й сказав: «Це ненадовго». Ненадовго виявилося назавжди.

А потім вона дізналася, що вагітна.

І вирішила мовчати.

— Мамо, дивись, я намалював нас! — Данило простягнув їй аркуш, де були дві фігурки: висока з довгим волоссям і маленька з кучерями. Поруч — серце й сонце.

Яна усміхнулася, погладила його по голові.

— Дуже гарно, мій художнику.

Двері знову дзенькнули.

Яна машинально підняла голову — і завмерла.

Він.

Гліб.

Високий, у темному пальті, з краплями дощу на волоссі. Ті самі гострі вилиці, той самий впевнений погляд, який колись змушував її серце битися швидше. Він підійшов до стійки, замовив еспресо to go, навіть не озирнувшись навколо.

Але потім повернувся.

Їхні погляди зустрілися.

Час зупинився.

Яна відчула, як кров відливає від обличчя. П’ять років. П’ять довгих років — і ось він стоїть за три метри від неї, ніби нічого не сталося.

Гліб завмер. Його рука з паперовим стаканчиком здригнулася. Він дивився на неї, потім перевів погляд нижче — на Данила, який саме пив какао й безтурботно посміхався незнайомому дядькові.

— Яна… — його голос був тихим, але в кав’ярні стало так тихо, ніби всі навколо завмерли разом з ними.

Вона не відповіла. Просто стиснула руку сина сильніше, ніж хотіла.

Данило підняв голову.

— Мамо, це твій друг?

Яна ковтнула. Горло стиснуло.

— Ні, сонечко. Це… просто знайомий.

Гліб зробив крок ближче. Його очі ковзнули по обличчю хлопчика — і щось у його виразі змінилося. Різко. Болісно.

Він побачив.

Він зрозумів.

Очі Данила. Ті самі, як у нього. Темні, з золотими іскрами біля зіниць. Ті самі, в які він колись дивився щоночі.

— У тебе є дитина, — сказав він тихо, ніби не вірячи власним словам.

Яна підвелася. Повільно. Зібрала теку, взяла Данила за руку.