Розділ 5

СТЕФЕНІ

Ми зустрілися біля ковзанки, і Майкл чекав мене з ковзанами в руках, які зараз допомагав мені одягати. І для мене було приємним шоком, що він вгадав із моїм розміром.

— Не сильно затягнув? — Турботливо запитує хлопець.

— Ні, якраз.

— Тоді давай іншу ногу.

Я послухалася його і простягнула іншу ногу.

— Давно ти вмієш кататися? — Ставить він запитання.

— З дитинства, мене вчив тато, коли мені виповнилося сім років, і тепер щороку я найбільше чекаю зиму через ковзанку. А ти? Давно катаєшся?

— Чесно? Катався, коли був дитиною, а в більш зрілому віці закинув. Навіть і не знаю, чи зможу зараз навіть встояти на них.

— Я тобі допоможу, якщо не зможеш.

Він зав'язав мені другу ногу й одягнув свої ковзани, після чого ми пішли до самого льоду.

— Тільки давай ти перша.

— Добре, — з усмішкою відповіла я.

Майкл став за бортиком і сперся на нього, дивлячись, як я встаю на лід і роблю перші кроки, які плавно переходять у рухи.

Я починаю відчувати повну свободу, і розставляю руки вбік, продовжуючи кружляти на льоду, намагаючись нікого не зачепити.

Я щиро посміхаюся і, зробивши кілька невеликих кіл, підлітаю до Майкла, все з тими ж емоціями. А хлопець не гаяв даремно часу, він уважно спостерігав за мною та моїми рухами, ніби хотів запам'ятати кожен з них максимально точно.

— Ну що, — я перериваю тишу між нами.

— Ти дуже талановита.

— Дякую, але від льоду ти не ухилишся. Тобі доведеться вступити на нього і покататися зі мною.

— Хіба що, якщо не вб'юся раніше, ніж встану на цей лід.

— Не вб'єшся, не переживай.

Майкл почав підходити до входу, і обережно вступив на лід. Він зробив кілька кроків, і різко схопився за бортик, щоб не впасти. Після чого спробував пройтися без їхньої допомоги, але знову схопився і мало не впав. А я почала тихо сміятися.

— А я ж говорив, що майже нічого не пам'ятаю.

— Нічого, це можна виправити, давай руку.

Він послухав мене і простягнув свою руку, після чого я почала давати йому вказівки.

— Для початку, згадаймо ази. Коліна мають бути злегка зігнутими, спина трохи нахилена. — Майкл повторив усе те, що я йому сказала. — Так, ось так. Тепер спробуй просто пройтися тримаючись за мене.

Поки що в нього досить непогано виходить. З такими темпами він швидко згадає як кататися.

— А тепер спробуй робити крок, але при цьому не відриваючи ногу від льоду і роби ніби напівколо.

Спочатку він трохи заплутався і ледь не впав, але з третьої спроби в нього вийшло повторити щось схоже на те, що я мала на увазі.

— Тепер спробуй без моєї руки, сам.

— Ти, мабуть, хочеш якнайшвидше від мене звільнитися.

— Знаєш, прямо уві сні мені це сниться.

Я все-таки відпускаю його руку, і він не впав. Вже щось.

Він спробував повторити без допомоги, і в нього непогано вийшло. Тим більше якщо він ще не лежить на льоду, то скоро вільно поїде.

І я йому в цьому допоможу.

Я підходжу до нього і беру його за руки, він трохи здивувався і не зрозумів, що саме я затіяла.

— Чому мені здається, що ти справді налаштована мене тут поховати?

— Може тобі й не здається, — я хитро посміхнулася і почала їхати задом, тягнучи його за собою.

Його погляд стає злегка переляканим, невже він справді думає, що я дозволю йому впасти? Хоча хто знає...

Перший час він міцно тримався за мене, але після кількох хвилин розслабився. І я почала цим користуватися.

— Щоб загальмувати, потрібно зробити ялинку.

— Ну це я маю пам'ятати.

— Чудово, — відповідаю я, і відпускаю його руки.

Він мало не падає, але в останній момент збирається з духом і повертає.

Я йому цього не показувала. Значить він справді щось пам'ятає з дитинства.

Я не наважуюся далеко від'їжджати від нього, і тому вирішую трохи подражнити. Під'їжджаю до нього, трохи переганяю і знову їду спиною, обличчям до нього, тільки тепер не тримаю його за руки.

— Ну що? Ще не впав?

— Ні, але ось ти можеш.

— Не думаю.

Я починаю розганятися.

— Стефені, не думаю, що це гарна ідея.

Але я його не слухаю і продовжую набирати швидкість. Потім різко обертаюся корпусом і бачу попереду себе бортик, який дуже стрімко наближається до мене, або я до нього. Я розумію, що зараз, найімовірніше, вріжуся в нього і тому починаю швидко гальмувати. Але в глибині душі я розумію, що зіткнення мені не уникнути, і навіть якоюсь мірою прийняла цей факт.

Але в останню мить хтось швидко проїжджає ззаду, хапаючи мене за руку, і тягне за собою. Ця людина явно добре катається, і довго. Інакше як йому вдалося втримати мене і самому не впасти?

Я вже збираюся подякувати йому за мій порятунок, коли ми зупиняємося.

Але я завмираю з відкритим ротом, коли бачу перед собою Майкла. Того Майкла, який весь цей час намагався не впасти просто стоячи на льоду. І він же щойно врятував мене.

Щось тут не чисте.

— Я ж казав, що ти можеш упасти.

І тепер він стоїть без жодних проблем і не боїться впасти. Він почувається більш ніж упевнено, нібито у своїй тарілці.

— Як ти...?

— Ну я ж казав, що колись катався.

— Ти не міг нормально стояти весь цей час, а так легко врятував мене.

— Це як із велосипедом, навчився і завжди будеш пам'ятати. Ну і, можливо, я трохи перебільшив, зійшовши на лід.

— Трохи?

— Гаразд, перебільшив. Мені просто хотілося, щоб ти більше побула зі мною. І коли ти запропонувала взяти себе за руку, щоб я не впав... Кароче, тоді я почав трохи підігравати.

Я не знаю, як мені на це реагувати. Я намагалася навчити його кататися, коли він уже все вмів. А може бути й більше.

— А ти вмієш робити якісь елементи? — Наважуюся запитати я.

— Тільки найлегші.

У моїх очах починає виблискувати інтерес.