Епілог

Аліса

Вісім років потому

— Мамо! — заверещала Марія. — Рятуй мене від злого дракона!

Дівчинка влетіла в мене, мало не збивши з ніг. Я нахилилася до неї, поправляючи її розпатлане світле волосся. Її карі оченята зосередилися на мені, а пухкі губки надулися.

— Де твій тато? — спитала я.

— Його з’їв злий дракон, — одразу ж відповіла донька.

Я хитнула головою та втомлено видихнула.

— Зрозуміло.

Вона вправно оббігла мене, а тоді зникла, заховавшись в одній із кімнат.

— Пробач, я не зміг умовити її зробити зачіску, — винувато сказав Давид, з’явившись у моєму полі зору.

— Все гаразд. Займися, будь ласка, Марком.

Я глянула на нашого дворічного сина, який сидів у своєму стільчику та намагався з’їсти таку ненависну йому кашу.

— Кохаю тебе, люба, — Давид залишив поцілунок на моїй щоці, а тоді попрямував до столика, за яким сидів Марк.

Я піднялася нагору, щоб знайти Марію.

— І чому моя принцеса не хоче робити зачіску? — поцікавилася я, коли зайшла до кімнати, яка часом нагадувала королівські покої.

Давид нерозважливо балував нашу дочку. У свої п’ять років вона мала рожеву кімнату, практично завалену ляльками та іграшковими палацами. Справжня мрія маленької дівчинки.

— Татко не вміє заплітати кіски, — відповіла вона.

— Зрозуміло.

Я підійшла до комода, взяла гребінець та кілька гумок.

— Дозволиш мені зробити це?

Вона з ентузіазмом кивнула й умостилася на своєму ліжечку. Я сіла поруч й потягнулася до її волосся.

— Розкажеш мені історію про принцесу? — раптом запитала донька, терпляче дивлячись перед собою.

— Але зараз не вечір, щоб лягати спати, — зауважила я, прочісуючи довгі коси Марії.

— Будь ласка, — попросила вона солодким голосочком.

Я з усмішкою похитала головою. Як же я могла їй відмовити?

— Гаразд, але потім ти з’їси всю кашу, — суворо сказала я.

Вона фиркнула та знову надула губки.

— Добре, — зрештою погодилася вона.

Я задоволено всміхнулася й почала, мабуть, уже втисячне розповідати казку. Насправді мене дивувало, що вона досі їй не набридла.

— В одному великому королівстві жила молода вродлива дівчина з довгим світлим волоссям та сірими очима. Одного разу вона вирішила врятувати одне чудовисько. Дівчина була змушена жити з ним в одному замку й щовечора читати йому книжки. У чудовиська була величезна бібліотека.

— Така, як у нас? — запитала Марія.

— Така сама, — підтвердила я і продовжила: — Але раптом на палац напали, і те чудовисько вирішило захистити свою домівку. Він бився з усіма, хто хотів його знищити. Але не помітив, як образив дівчину, яка йому була дуже дорога, і вона була змушена піти. Коли він зрозумів свою помилку, то почав щодня приходити до її будинку й приносити її улюблені квіти.

— А потім вона його пробачила?

— Пробачила, — я непомітно всміхнулася, завершуючи зачіску. — І з того дня вони живуть довго та щасливо.

— Дякую, мамусю, — ніжним голосом промовила донька.

— Хочеш глянути на свою зачіску?

Марія активно захитала головою та схопилася на ноги. Вона так мило крутилася біля дзеркала, що в кутиках моїх очей знову виступили сльози. Потім донька вибігла зі своєї кімнати, і я рушила за нею.

Марія не надто обережно збігла сходами, і моє серце мало не вискочило з грудей, коли вона стрибнула, не дійшовши до останньої сходинки. Дихання перехопило від хвилювання. Проте Давид дуже вчасно опинився поруч та підхопив її на руки.

— Тримаю, — сказав Давид, і я полегшено видихнула.

Бешкетниця засміялася й уткнулася йому в шию.

— Вона, без перебільшення, твоя донька, — прокоментувала я, підійшовши до них.

— А Марк неймовірно нагадує тебе, коли зморщує носа, якщо йому щось не подобається.

— Хоча б щось, — буркнула я.

Зовні син був точною копією Давида. Він мав такий самий темний колір волосся та такі ж теплі карі очі.

— Маріє, ти готова їсти свою кашу? — запитав Давид, глянувши на дівчинку, що безтурботно сиділа на його руках.

Вона повільно підвела голову, а тоді сором’язливо подивилася на мене. Я підняла брову, очікуючи на її відповідь.

— Ага, — її відповідь прозвучала доволі засмучено й нудно.

Давид опустив її на підлогу, і вона з явною неохотою попрямувала до їдальні.

Ми залишилися біля сходів удвох. Я повільно підійшла до чоловіка, вдихаючи його знайомий, рідний запах, і ніжно потягнулася до нього.

— Віолетта телефонувала, казала, що завітає до нас, — почала я, закинувши руки йому за шию й переплітаючи пальці на його потилиці.

Давид зацікавлено глянув на мене, і в його карих очах спалахнули знайомі іскорки. Його долоні лягли на мою талію, притягуючи ближче.

— Я подумала… можливо, ти захочеш кудись утекти зі мною? — грайливо запропонувала я, заглядаючи в його обличчя.

Хоч Давид того ж року повернувся до управління компанією, він суттєво скоротив свої робочі години. Він більше не зникав в офісі до ночі, натомість став більше приділяти часу мені, а згодом і нашим дітям. І я була безмежно вдячна йому за це рішення.

— Пропонуєш залишитися наодинці? — Його голос став тихішим, оксамитовим.

Давид нахилився та повільно провів носом по моїй шиї, лоскочучи шкіру гарячим подихом. Шкірою прокотилася хвиля приємних сиротів. Я закусила нижню губу й ствердно кивнула.

— Мені здається, ми занадто часто користуємося її добротою, — поблажливо пробурмотів Давид, хоча в його голосі вже відчувалося, що він зовсім не проти цієї авантюри.

— Повір, вона сказала б, якби їй це не подобалося, — запевнила я його, тихо засміявшись. — Віолетта обожнює своїх племінників і завжди щиро тішиться можливості провести з ними час. До того ж вона сама напросилася в гості.

Раптом гучний звук дверного дзвінка розлігся будинком, змусивши нас обох одночасно здригнутися й повернути голови до вхідних дверей. Ми перезирнулися, усвідомивши, що Віолетта вже тут.