Глава 35

Аліса

— Я не хочу залишати її одну…

Крізь сон я слабо почула чиїсь голоси. Розплющивши повіки, я помітила, що знаходилася у маленькій світлій кімнаті. Я піднялася на лікоть, щоб краще роздивитися. Білі стіни, мінімальний декор та картина з красивим пейзажем, яку я подарувала Ліні, коли вона розповіла, що придбала квартиру. Мій погляд впав вниз і я помітила, що лежала на дивані та була накрита тонким пледом.

Я не пам’ятала, як так сталося, що я заснула. Але, на жаль, добре пам’ятала, як побачила Давида з іншою. Від згадки про нього, відчула, як очі наповнилися слізьми, а в горлі утворився неприємний клубок.

Невже я була для нього черговою дівчиною, яку можна було легко забути?

Я похитала головою. Схоже, я покладала надто великі надії, що ми залишимося разом. Але вони не мали право на існування. Не з ним…

— Я розумію, — відповів чоловічий голос, який вочевидь належав Жені. — Якщо так буде краще, то нехай.

— Дякую, любий…

Голоси стихли, і я сіла на ліжку, втомлено потираючи очі. За мить у коридорі почулися тихі кроки, і двері до кімнати, де я перебувала, беззвучно відчинилися. Я обернулася й помітила Ліну. Вона дивилася на мене з невимовною стурбованістю.

— Я тут вечерю приготувала, — м'яко почала дівчина. — Може, підеш поїси з нами?

Вечеря? Яка зараз узагалі година?

Я розгублено зазирнула довкола, намагаючись відшукати поглядом свій телефон.

— Котра зараз година?

— Майже сьома вечора, — відповіла подруга. Вона підійшла ближче й присіла поруч зі мною на край дивана. — Насправді я хотіла запропонувати тобі це вже після вечері, але відчуваю, що варто сказати прямо зараз.

Вона пильно подивилася на мене, уважно вивчаючи моє обличчя, а тоді лагідно промовила:

— Залишайся в нас. Я вже поговорила з Женею, він абсолютно не проти.

Я заперечно похитала головою:

— Я щиро дякую тобі за твою доброту й гостинність. Але буде значно краще, якщо я все ж повернуся до себе.

Мене чомусь тягнуло до своєї квартири. Можливо через те, що я зможу дати волю своїм емоціям вийти на зовні. Я піднялася на ноги, і Ліна рушила слідом за мною.

— Я не хочу на тебе тиснути, але й залишати тебе саму в такому стані теж не збираюся.

— Усе буде гаразд, я впораюся, — тихо запевнила я її.

— Еге ж, розказуй! — пирхнула вона й красномовно закотила очі. — Я знаю тебе занадто добре. Ти зараз тільки-но переступиш поріг своєї квартири — і затопиш її нахрін власними сльозами.

Я здивовано підняла брови від такої прямолійності.

— Моментами ти ще та меланхолічка, — додала подруга.

— Я якось дам собі раду, — пробурмотіла я.

Двері кімнати раптом відчинилися, і в щілині з’явився Женя. Він ніяково прочистив горло й поправив окуляри.

— Дівчата, я зовсім не хочу переривати вашу розмову, але вечеря скоро вщент охолоне.

Чоловік якось дивно й багатозначно подивився на Ліну, а вона у відповідь лише безпорадно знизала плечима. Вони обмінювалися загадковими поглядами, поки я розгублено переводила очі з одного на іншого.

— Ми вже йдемо, — відповіла я йому.

— Гаразд, але не баріться.

Він кивнув і зачинив двері, залишаючи нас наодинці. Ліна підійшла до мене і злегка схилила голову набік.

— Моя пропозиція залишається в силі. Пам'ятай про це, — твердо сказала вона, а тоді міцно обійняла мене.

Я відчула, як усередині знову закипають емоції, але цього разу лише вдячно усміхнулася.

— Дякую, — прошепотіла я їй у плече.

Після вечері я не змінила свого рішення й вирішила повернутися до себе. В їхньому домі затишно та тепло, але я відчувала, що хочу пройти це сама. Ліна не стала наполягати на своєму, але я бачила жалісливий погляд, яким вона дивилася, коли я йшла з їхньої квартири.

«Усе буде гаразд, я впораюся», — подумки запевнила я себе.

На вулиці вже починало сутеніти, тож я пришвидшила ходу, аби якомога швидше дістатися свого під’їзду. Мені зовсім не хотілося блукати в темряві.

Я полегшено видихнула, коли нарешті повернула у двір свого будинку. Швидкими кроками забігла всередину й почала підійматися сходами. Ліфтом користуватися не наважилася — надто добре пам'ятала випадки, коли він застрягав у найневідповідніший момент.

Проте я не встигла навіть підійти до своїх дверей. Коли я підвела погляд, то завмерла на місці, побачивши аж занадто знайому постать. Ноги вмить наче вросли в землю, а серце пропустило кілька ударів. Я судорожно спробувала вдихнути, але повітря застрягло в легенях.

Я щосили закусила щоку зсередини, намагаючись стримати емоції, які були готові цієї ж миті бурхливо вирватися назовні.

Давид так само застиг, не рухаючись. Його погляд повільно ковзнув моїм тілом, а тоді зупинився на обличчі.

Я благала себе опустити очі, але просто не змогла поворухнутися. На ньому був той самий бездоганний дорогий костюм, а біла сорочка вдало підкреслювала міцні м’язи. Нарешті я наважилася зазирнути йому в обличчя. Його темні очі красномовно виражали невимовний жаль та повне спустошення. І я абсолютно не розуміла, чому він зараз дивиться на мене саме так.

Я прикусила щоку ще сильніше, мало не до крові.

«Алісо, просто пройди повз нього», — суворо наказала я собі.

Часто покліпавши, я змусила себе зробити крок і рушила вперед. Коли я зупинилася біля Давида, у мої ніздрі вмить ударив його знайомий парфум. Пальці шалено тремтіли, коли я почала гарячково поратися з ключем у замку.

— Алісо, — тихо й неймовірно м’яко промовив він, і в мене земля ледь не пішла з-під ніг. Від звуку його голосу тіло вмить усипало сирітками. Я почала крутити ключ іще швидше. — Будь ласка, вислухай мене…

Далі я вже нічого не чула, адже з гуркотом зачинила двері прямо перед його носом. Поспішно повернувши ключ у замку, я безсило сповзла по полотну дверей на підлогу й нарешті дала волю емоціям. Сльози ринули рікою, тож я підтягнула коліна до грудей і міцно обхопила їх руками.