Глава 33

Аліса

Тиждень потому

Повернувшись до своєї квартири, мені захотілося тотальних змін. Можливо, мені просто хотілося відволіктися, щоб укотре не забивати голову людиною, яка мене відштовхнула. Зізнаюся, відпускати було неймовірно важко. Але я вже доросла й… мені не вперше це робити, хоч як боляче це звучало.

Різкий дзвінок у двері врятував мене від чергової купи мотлоху, який я саме збиралася розібрати. Я навіть здивувалася, коли виявила у своїй оселі так багато речей. Більшість із них просто роками валялися без діла. Утомлено зітхнувши, я попленталася до передпокою.

Коли відчинила двері, помітила на порозі Ліну з паперовим пакетом у руках. Приємний, апетитний аромат умить розійшовся в повітрі. Я відступила вбік, пропускаючи подругу всередину.

— Тобі негайно треба зробити перерву, — вона швидко поцілувала мене в щоку й пройшла повз, прямуючи одразу на кухню. — Я принесла твою улюблену запіканку!

Кутики моїх губ розтягнулися в легкій усмішці. Ліна щосили намагалася поводитися зі мною обережно, боячись бовкнути щось зайве, що могло б остаточно мене зламати. Щоразу за її м’якою усмішкою я помічала приховану стурбованість. Я була безмежно вдячна їй за цю підтримку й щиро раділа, що в такий скрутний момент поруч опинилася саме вона.

Минулої ночі я все ж дозволила собі зламатися: виплакатися й добряче погорювати за нашими стосунками. Після цього мені нарешті полегшало, і я крок за кроком почала повертатися до реального світу.

— Ну ти йдеш? — гукнула вона з кухні.

Я кліпнула, помітивши, що весь час стояла на одному місці. Мені варто повертатися й перестати літати в думках. Зачинивши двері, я зайшла на кухню та сіла на стілець. На кухні запах в рази посилився. Відчутний запах запечених томатів та сиру завитав у повітрі, і я вдихнула його наповнюючи легені. В цей момент занадто гучно, але це все ж сталось, в мене забурчав живіт.

— Перестань бурчати, — я нахилила голову вниз та невдоволено глянула на свій живіт. — Зараз я тебе нагодую.

Я підвела голову, спостерігаючи за розгубленим виразом Ліни. Вона опустила голову, нахмурившись.

— Мені здається, що тобі варто перестати катувати свій живіт, — промовила поруч Ліна, та підсунула мені тарілку з їжею. — І взагалі, це виглядає дивно і… бентежно. Ти ж знаєш, що завжди можеш зі мною поговорити?

— Я в порядку, — запевнила її та тепло усміхнулася. — Просто за всім цим… — я обвела поглядом кімнату. — Елементарно забула. Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячна за твою доброту.

Її долоня лягла поверх моєї руки, ніжно погладжуючи пальці.

— Ми ж подруги.

Наступної миті я вже потонула в її теплих обіймах. Мабуть, саме тому ми й зблизилися — у нас схожі погляди на життя і, певною мірою, навіть характери. Ліна завжди готова першою прийти на допомогу.

Коли вона відсторонилася, то в удаваному невдоволенні звела брови:

— Їжа холоне, а ми тут розчулюємося, — пробурмотіла вона.

Тихо засміявшись, я похитала головою й нарешті взялася за їжу. Упродовж усього обіду ми обговорювали, що робити далі. Чіткої відповіді на це запитання я не мала — мені справді потрібно було багато чого обміркувати. У мене залишалися заощадження, які я відкладала зі своєї зарплати, і їх мало вистачити на перший час.

Днями мені прийшло сповіщення з банку про надходження величезної суми. Неважко було здогадатися, від кого ці гроші. Але я пообіцяла собі, що ні за що їх не торкнуся. Вони б лише повсякчас нагадували про те, що я припустилася фатальної помилки.

«Хіба можна почуватися добре, коли тебе публічно називають золотошукачкою?» — пригнічено подумала я.

Я сумно подивилася прямо перед собою. Було досі дико бачити подібну статтю про себе, та ще й у такому світлі. Мене обізвали мисливицею за грошима й звинуватили в тому, нібито я підступно звабила Давида. Повний абсурд!

Але знайшлися люди, які почали засуджувати, прийнявши це за правду.

— Я тебе так не називала, — серйозним тоном мовила вона. — Тим паче, ніхто з тих, хто знає тебе хоча б секунду, ніколи не повірить у цю брехню.

Я глянула на Ліну, яка в цей момент допомагала мені скидати непотрібні речі в мішок для сміття.

— Але ж саме такий заголовок був у тій статті, правда? — тихо запитала я.

Після того як я повернулася до свого колишнього помешкання, увесь час перебувала ніби в підвішеному стані. Насправді я наївно сподівалася, що біля моїх дверей ось-ось з’явиться Давид. Це було так нерозсудливо з мого боку… Звісно, він не прийшов, і від цього на душі ставало ще тужливіше.

Мені потрібно його відпустити, але в глибині душі я досі палко кохала цього чоловіка. Усі мої думки неминуче поверталися до нього. Проте я не наважувалася прийти першою. Зрештою, він сам мене прогнав…

— Насправді я ніяк не можу збагнути, чому до нього прикута така шалена увага ЗМІ, — почала міркувати вголос Ліна. — Ну мільярдер, і що з того? Його друг теж мільярдер, але преса за ним чомусь не полює.

— До нього така увага, бо він — рідкість. Ти колись бачила, щоб хтось у тридцять років досяг такого шаленого успіху самотужки? — подруга знизала плечима й похитала головою. — Це не сімейний бізнес, який колись заснував дідусь, як-от у Єгора. Давид усього в житті досяг сам.

Він справді був живим прикладом того, що ніколи не варто здаватися. Можливо, глибоко в душі він залишався трохи зламаним через те, що в дитинстві так і не отримав заслуженої батьківської любові. Але він довів і собі, і батькам, що є сильним і йому підвладне геть усе.

У житті немає нічого неможливого — просто візьми й зроби це.

— Це багато що пояснює, але він теж людина і має право на приватність. Коли я стану відомою, точно не схочу собі такого життя, — буркнула Ліна.

Я тихо засміялася й підійшла до неї ближче. Вона забрала з моїх рук якусь стару рамку й рішуче кинула її в мішок.

— Хіба ти досі не відома? — запитала я з грайливою усмішкою.