Глава 31

Учорашній план із пошуку автора статті закінчився провалом. Як і очікувалося. Виявилося, що цей репортер, Альберт, у них більше не працює. Ліна намагалася дізнатися бодай якісь його контакти, але жінка на лінії навідріз відмовилася допомагати. Вона сухо пояснила, що це конфіденційні дані, які редакція не має права розголошувати, навіть якщо йдеться про колишнього співробітника.

Звісно, ми були розчаровані, але я вглибині душі навіть зраділа: подумала, що це на краще і нам справді не варто туди пхатися.

Зранку я так і не застала Давида, але по зім’ятих простирадлах зрозуміла, що він усе ж приїжджав ночувати. Мабуть, повернувся пізно, коли я вже міцно спала, і просто не захотів мене будити. Хоч як мені не хотілося цього визнавати, я була глибоко засмучена тим, що прокинулася наодинці. Мені так бракувало його глибоких карих очей, які одним поглядом запевнили б: усе добре, ми з усім упораємося.

Я важко зітхнула, спершись руками на свій робочий стіл в офісі. Невже я настільки засліплена рожевими окулярами? Чи просто наївна дурепа, яка завжди сподівається на диво? Я неймовірно втомилася.

Коли я вранці йшла коридором, колеги чомусь не проводили мене засуджувальними поглядами, хоча я, мабуть, на це заслуговувала. Заслуговувала, бо обманювала всіх довкола, а сама завжди виступала за чесність. З моїх грудей вирвалося глухе, здавлене зітхання, сповнене безсилля.

Я безпорадно опустилася в крісло й потерла пальцями скроні. Головний біль накотив із небаченою силою.

— Ще один розірваний договір, — пригнічено зітхнув Влад, виходячи з кабінету.

Він зупинився навпроти мого столу. Його погляд не був спрямований на мене, але я чітко розгледіла в ньому розпач та безпорадність. Навіть не знала, чи не причаїлася за цим усім ще й якась особлива вразливість.

Мені не потрібно було нічого запитувати. Я й так знала, що все катастрофічно погано, і цей крах здавався неминучим.

— Не знаю, чи те, що я скажу, не звучатиме занадто песимістично, але… — Влад приречено похитав головою, — ми втрачаємо компанію. Вона просто вислизає з наших рук, наче якась довбана слизька річ.

Я мовчки сиділа, не знаючи, що відповісти. Усі слова наче вивітрилися з моєї голови, я була не в змозі придумати бодай щось для втіхи.

— Ти як? — раптом запитав він, пильно подивившись на мене.

Я трохи збентежилася:

— Не зовсім, але я буду в нормі, — запевнила його.

Це не був фізичний біль — це був біль душевний.

— Знаєш, у мене зараз немає для тебе жодних завдань, — сказав Влад, і в мене все всередині обірвалося. Я панічно боялася того, що послідує за цим. — Поки Давид не владнає питання з партнерами, ти можеш піти у відпустку.

Я розтулила губи, щоб заперечити, обуритися, але так і не змогла вичавити ні слова, тому лише безсило стисла їх знову.

— Я можу сподіватися, що якщо вам знадобиться допомога, ви мені про це повідомите? — тихим голосом запитала я.

— Авжеж, — кивнув чоловік.

Він не брехав, і я йому повірила. Що ж, гаразд. Знову додому. Чому всім так подобається відправляти мене назад до маєтку? У них що, одна хвороба на двох, чи вони щиро вірять, ніби так мене захищають? Мені не потрібен такий захист.

Я почала повільно збирати свої речі. Схопивши сумочку та телефон зі столу, я пройшла повз Влада. Він опустив погляд, замислившись про щось своє.

— Алісо, — покликав він, коли я вже майже підійшла до ліфта. Я зупинилася й обернулася, дивлячись на нього м’яким, сумним поглядом. — Мені щиро прикро, що все так вийшло.

— Тобі не має за що вибачатися, адже я постраждала найменше з усіх, — я спробувала усміхнутись, але вийшло погано. Навіть це не розбавило ситуації.

— Гаразд. Просто вибач, — наостанок сказав він та зник у своєму кабінеті, з гуркотом зачинивши двері.

Я розвернулася й пішла геть. За кілька секунд я вже стояла в металевій коробці ліфта, що стрімко спускався вниз. На п’ятому поверсі кабіна зупинилася. Я підвела погляд на дівчину в легкій білій сукні з квітковим принтом. Я впізнала її миттєво, хоча було досить дивно бачити її в офісі в такому неформальному вбранні.

— Привіт, — привіталася вона, помітивши мене.

— Привіт.

Оля зайшла всередину й натиснула на кнопку. Ліфт рушив далі. Мій погляд ковзнув по її постаті, зупинившись на картонній коробці в її руках.

— Чому ти з коробкою? — здивовано запитала я, кивнувши на її речі.

Дівчина сумно опустила погляд:

— Я щойно звільнилася.

— Звільнилася? — приголомшено перепитала я.

— Теперішня ситуація підштовхнула мене спробувати щось нове, — пояснила вона. — Я наважилася на переїзд до іншої країни. Пам'ятаєш, я колись розповідала, як мені подобається Швеція, її культура, пейзажі… — Вона ніяково прочистила горло. — Тож я вирішила ризикнути й вирушити туди. Це так несхоже на мене колишню…

— Я щиро рада за тебе. Побачити світ — це найкраще рішення, — кутики моїх губ піднялися в м’якій, підбадьорливій усмішці.

— Я сумуватиму, — тихо зізналася Оля, поглянувши на мене.

— Я теж.

Мій погляд затуманився, і я ніяк не могла збагнути, як усе так швидко сталося. Емоції захлиснули мене з головою. Наступної миті я вже опинилася в міцних обіймах подруги. Оля притиснула мене до себе, а я у відповідь ніжно погладила її по спині. Ми справді стали хорошими подругами. Я познайомилася з нею в цій фірмі — і в цих же стінах ми прощаємося.

— Так, годі розпускати нюні, — удавано суворим тоном сказала дівчина. — Я ж не їду назавжди, до того ж у нас є телефони. Це така зручна штука…

Я щиро засміялася з її дотепності.

— О, це вже значно краще! — підморгнула вона.

Ліфт зупинився, і його металеві двері розсунулися. Щойно за нами зачинилися скляні двері офісного центру, я зупинилася й затамувала подих, спостерігаючи, як її постать поступово віддаляється. Оля виглядала щасливою, і це було єдине, що зараз мало хоч якийсь сенс…