Глава 31

Вчорашній наш план зі знайдення того, хто написав статтю, закінчився провалом. Як і очікувалося. Виявилось, що цей працівник, тобто Альберт, більше в них не працює. Ліна хотіла дізнатись як з ним можна зв’язатись, але жінка на іншому кінці дроту відмовилась надавати нам інформацію, пояснивши, що це конфіденційна інформація, і вона не може її нам надати, навіть якщо він колишній працівник.

Звичайно, ми були розчаровані, але я подумала, що це на краще і нам не варто туди пхатись.

Того дня я не бачила Давида, але по зім’ятих простирадлах, помітила, що він все ж був дома. Можливо він прийшов пізно, коли я вже міцно спала, і не хотів мене будити. Як я не хотіла визнавати, але все ж я була засмучена, що не побачила його зранку, коли прокинулась. Очікувала побачити ті вражаючі карі очі, які скажуть — все добре, ми це пройдемо.

Я зітхнула, спершись руками на свій робочий стіл. Не вже я настільки вдіта у рожеві окуляри? Чи така ідіотка, яка завжди надіється на хороше. Я втомилась.

Вранці коли я проходила коридором на мене не були спрямовані косі засуджуючі погляди, хоч я заслуговувала на це. Заслуговувала на це, бо обманювала людей, хоч сама була за чесність. З мого горла вирвалося здавлене зітхання, чимось схоже до побитого коня.

Я приземлилась на крісло та потерла пальцями скроні. Головний біль напав на мене з незрозумілою силою.

— Ще один розірваний договір, — зітхнув Влад, виходячи з кабінету.

Він зупинився навпроти мого столу. Його погляд не був спрямований на мене. Але я побачила в ньому розпач та безпорадність. Не могла сказати чи розгледіла там ще й вразливість.

Мені не треба питати. Я знала, що все відтак погано, і воно виглядало не минучим.

— Не знаю, чи те, що я скажу звучатиме песимістично, але… — він похитав головою. — ми втрачаємо компанію. Вона вислизає з наших рук, як якась довбана слизька річ.

Я мовчки сиділа не знаючи, що сказати. Слова ніби вивітрилися з мого мозку, не в змозі придумати хоч щось.

— Ти добре почуваєшся? — раптом запитав він.

Я трохи збентежилась.

— Не зовсім, але я буду в нормі. — запевнила його.

Це не був фізичний біль, він — душевний.

— Знаєш, в мене немає зараз для тебе завдань, — сказав Влад, і мій живіт впав. Я боялась того, що послідує за цим. — Поки Давид не вирішить питання з партнерами, ти можеш піти у відпустку.

Мої губи розтулились, щоб щось відповісти — заперечити, але я не змогла, і стисла губи.

— Можу я очікувати на те, що якщо вам потрібна буде допомога ви повідомите мене про це?

— Авжеж. — відповів чоловік.

Він не брехав, я повірила. Гаразд. Знову вдома. Чому всім так подобається мене відправляти в дім? В них одна хвороба на двох, чи вони думають, що так захищають. Мені це не треба.

Я почала збирати свої речі. Схопивши сумочку та свій телефон зі стола, я пройшла повз Влада. Він опустив погляд вниз, виглядав ніби про щось міркував.

— Алісо, — промовив він за моєю спиною, коли я майже наблизилась до ліфта. Я зупинилась та глянула на нього м’яким поглядом. — Мені прикро, що все так вийшло.

— Тобі не має за що вибачатися, адже я постраждала найменше з усіх. — я спробувала посміхнутись, але вийшло погано. Навіть це не розбавило ситуації.

— Гаразд. Просто вибач. — тихо сказав він та зник у своєму кабінеті, з гуркотом закривши двері.

Я обернулась та продовжила йти. За декілька секунд я вже стояла у залізній коробці спускаючись вниз. На п’ятому поверсі ліфт зупинився. Я підняла погляд на дівчину у легкому білому платті з квітковим принтом. Я її одразу впізнала. Хоч було дивно бачити її в такому одязі в офісі.

— Привіт. — привіталась дівчина, коли помітила мене.

— Привіт.

Оля зайшла до кабінки та натиснула на кнопку ліфта. Він продовжив рух. Мій погляд пробігся по ній, помічаючи коробку в її руках.

— Чому ти з коробкою? — здивовано запитала я, поглядом вказавши на неї.

Дівчина опустила свій погляд.

— Я щойно звільнилась. 

— Звільнилась? — здивовано перепитала я.

— Теперішня ситуація підштовхнула спробувати мене щось нове. — пояснила вона. — Я вирішила спробувати життя в новій країні. Раніше я розповідала, що мені подобається Швеція, її культура, пейзажі… — вона прочистила горло. — Я вирішила переїхати туди. Звучить так не схоже на мене…

— Я рада за тебе. Побачити світ — це найкраще рішення. — кутики моїх губ піднялися в м’якій усмішці.

— Я сумуватиму. — тихо сказала Оля, глянувши мені в очі.

— Я теж.

Мій погляд став розмитим, і я не розуміла, як все так швидко сталось. Емоції нахлинули на мене. Потім я опинилась в обіймах, затиснута між ящиком. Оля міцніше притиснула мене до себе. Я погладила її по спині. Ми справді були подругами. Я познайомилася з нею в цій фірмі, і прощаюсь в ній же.

— Так, годі розливати сльози, — сказала дівчина суворим тоном, —  Я не їду назавжди до того ж в нас є телефон. Це така штука…