Глава 29

— Стрибай! — закомандував Давид.

— Я не буду цього робити, — сказала я категорично, схрестивши руки на грудях.

Я стояла на кормі яхти, звідки можна було стрибнути в море, що, власне, щойно й зробив Давид. Тепер він намагався вмовити мене приєднатися до нього, але я відчайдушно опиралася. На це була очевидна причина — я панічно боялася води. Він чудово знав, що я не вмію плавати, і все одно ніби навмисне кликав мене.

— Я тебе спіймаю, ти не будеш сама, — його слова звучали дуже обнадійливо, але я не піддалася на це.

Іноді мені здавалося, що він якийсь тупий, бо зовсім не розумів слова «ні». Але варто було згадати, що цей чоловік — власник величезної компанії, як ставало зрозуміло: він далеко не дурний. Хіба що занадто самовпевнений, якщо вважає, що йому вдасться хоч якимось чином змусити мене зробити це.

Я здавлено видихнула:

— Я потону!

— Ти не потонеш, — напружено заперечив він.

— Перестань сперечатися! Ти ж не знаєш, як я почуваюся у воді, — обурено відказала я.

— Перестань бути такою впертою і просто зроби це! — наказав він.

— Не буду, — буркнула я.

Він зміряв мене похмурим поглядом, а тоді поплив до борту. Я напружилася, бо не знала, чого від нього чекати, але все ж вирішила стояти на місці, не зрушивши ні на крок. Коли Давид вибрався на корму, він різко струснув головою. Я тихо зойкнула, коли прохолодні краплі води бризнули на мене.

— Ти довіряєш мені? — запитав Давид, пронизуючи мене пильним поглядом.

Це запитання застало мене зненацька, і я зовсім розгубилася. Я провела спітнілими долонями по стегнах і глибоко вдихнула повітря.

— Довіряю, — тихо відповіла я.

— Вочевидь, ти мені не до кінця довіряєш, якщо так і не змогла стрибнути, — пригнічено промовив Давид. — Ти ж розумієш, що я нізащо б не дав тобі потонути?

Він ніжно поклав долоню мені на плече, і я миттєво розслабилася від цього теплого дотику.

— Я просто не можу, — зізналася я, заглядаючи в його глибокі темні очі. — Мене все ще тримає панічний страх перед водою.

— Але ти ніколи не зможеш побороти його, якщо навіть не спробуєш, — озвучив він очевидну істину.

— Я знаю, — ледь чутно прошепотіла я.

— Якщо ти це розумієш, то, вочевидь, ще не все втрачено.

Давид відступив на крок і опустився на палубу, зіпершись руками позаду себе. Я сіла поруч, помітивши його задумливий погляд.

— Чому ти так наполягаєш? — запитала я, пильно глянувши на нього.

На його обличчі вже пробивалася ледь помітна щетина. Моя рука несвідомо потягнулася до його щоки. Шкіру приємно поколювало від дотику до жорстких волосків, і мені шалено подобалося це відчуття.

— Бо я відчуваю, що справді можу допомогти тобі.

Я слабко усміхнулася у відповідь.

— Не завжди все має бути так, як ти хочеш, Давиде, — тихо промовила я. — У мене є надто вагомі причини, щоб триматися від води якомога далі. — Я підвелася, відчуваючи гостру потребу побути на самоті або просто втекти. — І ти чудово знаєш одну з них.

При спогаді про той день у грудях защеміло від неприємного, болісного відчуття.

— Отже, твоя відповідь «ні»? — перепитав він.

— Ні, — в моєму голосі звучала непохитність.

Раптом знявся сильний вітер, і я, не втримавши рівноваги, з безжальною точністю перехилилася через борт і каменем полетіла у воду. Я так була зла на себе, що це знову повторилось. В очах неприємно защипало від води, коли я виринула назовні. Часто покліпавши, я зауважила перед собою карі очі Давида. Усвідомлення прийшло пізніше, коли я помітила, що виринула не сама — він міцно тримав мене за талію.

— Мені здається чудова температура води для купання, — сказав він з серйозним виразом обличчя.

Я закотила очі на його слова, і на те, яким самовдоволеним він зараз виглядав.

— Хіба я не казав тобі раніше, щоб ти не закочувала очі, — грубим голосом проказав Давид.

— Не пригадую цього, — сказала я задумано, а тоді закусила нижню губу.

Давид прослідкував за моїм рухом та не встигла я щось ще відповісти, як він різко притягнув мене до себе. Повітря вибилось з моїх грудей, а внизу живота стало занадто тепло. Наші тіла притискались один до одного так ідеально, ніби були створені один для одного.

— Ти така погана брехуха, — сказав він, і я помітила на його обличчі ледь помітну усмішку.

Я поклала руки йому на плечі, відчуваючи, як його міцні долоні перемістилися на мої стегна й підняли мене, змушуючи обхопити ногами його талію. Весь страх миттєво зник, коли він був поруч. Я закинула голову назад і голосно засміялася. Мокре волосся щільно прилипло до плечей та шиї.

У повітрі лунав не лише мій сміх. Хтось підхопив його — цей сміх був низьким, оксамитовим і… суто чоловічим. Я повернулася в нормальне положення й помітила, що Давид усміхається так само широко, як і я секунду тому.

— Боже! Ти зробив це! — скрикнула я від подиву й радості, що нарешті побачила це.

— Що саме? — у його голосі все ще відчувалися нотки веселощів.

— Не минуло й ста років, як я побачила твою щиру усмішку!

Чесно кажучи, я вже втрачала надію, що колись застану цей момент. Без неї він здавався схожим на холодного робота.

Він прочистив горло, а потім подивився на мене поглядом, який я не змогла розгадати.

— У мене з’явилося чимало причин для радості. І якщо ти хочеш, щоб я частіше усміхався, я це робитиму. Звісно, не просто так. За все доведеться платити, — хитро зауважив він.

— І чого ж ти хочеш від мене в обмін на цю чарівну усмішку? — запитала я, грайливо піднявши брову.

— У мене є кілька заманливих варіантів, — задумливо промовив Давид.

Я відкрила рота, щоб запитати, але Давид наблизився й палко поцілував мене. Я відчула, як він міцно стиснув мої стегна, проте не завдав мені болю. Я запустила одну руку в його вологе волосся, а іншою торкнулася грудей чоловіка. Під моїми пальцями відчувався шалений ритм його серця. Зрештою, моє билося не менш шалено.