Глава 28

Я відчувала абсолютний спокій, сидячи на носі яхти й спостерігаючи, як її кіль розрізає морську гладінь, розбурхуючи воду в різні боки. Останнім часом у моїй голові панував справжній хаос через безліч думок, що крутилися там без упину. Але зараз я дозволила собі розслабитися й просто про все забути. Наче всього цього світу взагалі не існувало.

Глибоко вдихнувши, я відчула, як легені наповнюються свіжим, солонуватим повітрям. Тут, у відкритому морі, вітер був значно сильнішим, ніж у місті, тому моє волосся хаотично розліталося. Я піднесла руку до обличчя й заправила неслухняне пасмо за вухо.

За місцевим часом уже було близько опівночі. Яскравий місяць сріблив водну далечінь, а крихітні зірки рясно осипали все небо.

Почувши тихі кроки, я озирнулася. Давид повільно йшов до мене, тримаючи в руках два келихи червоного вина. Його обличчя здавалося помітно розслабленим. Я ніколи не казала йому цього вголос, але такий простий, невимушений одяг був йому неймовірно до лиця. Легка футболка-поло та світлі шорти, що вільно сиділи на стегнах.

Він сів поруч і простягнув мені келих. Я зробила ковток вина й, не дивлячись на чоловіка, тихо промовила прямо в нічне небо:

— Ти запам’ятав...

Я шкірою відчувала його пильний погляд.

— Про яхту, — я повернулася до нього, щоб бачити його обличчя.

— Так, — відгукнувся він. Його увага все ще була прикута до мене, а кутики губ піднялися в м’якій, лінивій усмішці.

У горлі раптом пересохло й утворився дивний клубок, тож я поспішно відпила ще трохи вина.

— Це була всього лише мрія, але завдяки тобі вона стала реальністю.

Він зітхнув. Обережно потягнувся до мене та пальцями відкинув неслухняні пасма назад, відкриваючи ключицю.

— Мені вистачить простого «дякую».

— Дякую, — м'яко промовила до нього, а потім засміялася. — Насправді я гадала, що ти мене не слухав, і говорила все, що спадало на голову. Якби я знала, то просто б обмежилася вечерею, не говорячи дурниць.

Я відвела погляд, але раптом Давид торкнувся мого підборіддя, змусивши поглянути на нього.

— Якщо ти про щось мрієш — це не дурниці, — твердо сказав він.

Я важко сковтнула, а серце, здавалося, на мить перестало битися.

— Ти справді так думаєш? — схвильовано запитала я.

— Авжеж. Усе, що стосується тебе, — не дурниці, — він поклав руку мені на талію та одним упевненим рухом притягнув до себе.

Я почувалася наче в казці.

Він був моїм принцом, а я — його принцесою. Я була його спокоєм, а він — моїм захопленням. Ми здавалися непоєднуваними, але хіба хтось із нас ідеальний?

Іноді я запитувала себе, як так сталося, що мені дістався найкращий хлопець у світі. Відповіді поки не знайшла. А можливо, вона мені просто не потрібна...

— Мене дещо турбує, — зізналася я трохи згодом.

Я відчула, як він умить напружився. Здавалося, Давид навіть перестав дихати.

— Ти можеш розповісти мені, — спокійно сказав він.

— Пам’ятаєш, як тоді в кафе ти застав мене з маленькою дівчинкою? Мені здалося, що ти відреагував занадто різко. Тоді в мене склалося враження, що ти не любиш дітей або взагалі проти них.

Мене це справді турбувало. Одна лише думка, що він проти, вводила мене в ступор, який поступово переростав у страх.

З його грудей вирвалося полегшене зітхання, і м’язи почали повільно розслаблюватися. Судячи з такої реакції, він, напевно, готувався почути щось значно гірше. Проте для мене це не було дрібницею чи буденною темою для обговорення.

— Я тоді просто нервував через цю подорож, бо виникли деякі проблеми, — пояснив він.

Його долоня почала повільно вимальовувати кола на моєму стегні, ніби він заспокоював і себе, і мене. Від цих рухів я помітно розслабилася.

— Ти нервував?

Я злегка відсунулася, поклала руку йому на плече й підвела погляд до його очей. Давид не дивився на мене — його погляд був спрямований кудись убік. Він соромився власних почуттів.

Чоловік знизав одним плечем:

— Я просто не хотів, щоб усе пішло шкереберть.

— А що б ти зробив, якби все так і сталося? — я зацікавлено схилила голову набік.

Він хмикнув і нарешті глянув на мене:

— Воно б не сталося.

— Уф! — я жартівливо скривилася. — Який самовпевнений!

Мені й справді іноді здавалося, що його самовпевненість просто не має меж.

— Я б краще сказав наполегливий. Мені все ж вдалось затягти тебе тоді до себе в кабінет.

— Це не правда, — обурилася я. — Я не хотіла засмучувати Лізу, бо якби я не послухалася, ти б накричав на неї.

Спогади наче за командою пронеслися в моїй голові: як він звинувачував мене, що я його уникаю, а потім… наш перший поцілунок.

Я відчула, як мої щоки починають палати від цих думок, а в грудях розлилося приємне тепло.

Він глянув на мене, хитро примруживши очі.

— Хіба я справді такий суворий начальник? — запитав він.

— А хіба ні? — поставила я йому зустрічне запитання.

Він глибоко зітхнув.

— На початку мені здавалося, що єдиний спосіб заслужити повагу — це зробити так, щоб мене всі боялися, — задумливо промовив Давид. — І я не помилився, це спрацювало.

— Ти хотів би щось змінити?

— Ні, — чесно відповів він. Від його слів у моїх грудях, здається, все стиснулося. — Якби я тоді не вчинив так, зараз не було б ні компанії, ні мене — такого, яким я є сьогодні.

— Маєш на увазі, багатого тебе? — усміхнулася я.

— Так.

Більше ніхто з нас не промовив ні слова, і між нами запала незручна тиша.

Я дивилася просто перед собою — на безкрає темне море.

Я затремтіла від різкого пориву холодного вітру, що овіяв шкіру. Давид помітив це й підвівся. Він простягнув мені руку, і я, ухопившись за його долоню, підвелася слідом. Через легке хитання я на мить утратила рівновагу й ледь не впала, але Давид миттєво підхопив мене за талію та притиснув до себе. Його гаряче тіло миттєво зігріло кожну мою клітинку.