Глава 26

Як тільки настав ранок, я швидко вистрибнула з ліжка та побігла у ванну приводити себе у порядок. Я вирішила не витрачати ні хвилини, і як найшвидше дослідити це місто. Вчора ми з Давидом встигли відвідати не так багато, тому сьогодні я вирішила усе надолужити та дослідити кожну вуличку цього затишного міста.

Я зовсім збилася з ліку часу, поки ми блукали серед старовинних будинків. Щоразу я із захопленням розглядала нову архітектуру, а Давид ішов поруч, спокійно спостерігаючи за всім довкола. Хоча я могла б заприсягтися, що дуже часто його погляд був зосереджений зовсім не на яскравих фасадах чи старовинних соборах, повз які ми проходили, — а саме на мені.

Не буду лукавити: мені це подобалося. Але я все ж вирішила нагадати йому, заради чого ми сюди прийшли. На що у відповідь почула:

— Я дивлюся на найкрасивіше в цьому місці. І, до того ж, мені цікаво спостерігати за твоїми емоціями.

Я могла по різному розцінювати ці слова, але це було зайве. З кожним днем я закохувалася в нього все дужче. Ці почуття підносили мене до небес, і я не боялася впасти. Ні, я просто раділа можливості бути поруч із ним — чоловіком, якого так відчайдушно кохала й чию взаємність відчувала кожною клітинкою свого тіла.

— Ти справді зробив це? Прогуляв уроки через футбол? — вражено спитала я, коли ми сиділи на терасі місцевого кафе з виглядом на море.

Звісно, я ніколи й не уявляла його зразковим хлопчиком — він зовсім не нагадував тихоню. Та й уявити його підлітком, який ганяє м’яча, було неважко. Зрештою, це багато чого пояснювало — зокрема й ту гору м’язів, які зараз так спокусливо обтягувала його футболка.

Я важко ковтнула, раптом відчувши сухість у горлі. Хотілося відвести очі, тож я квапливо схопила склянку із соком і спустошила її мало не одним ковтком.

Між нашими прогулянками я швидко зголодніла, тому Давид запропонував зайти сюди й пообідати. Я була неймовірно рада його пропозиції, адже кафе розташовувалося буквально за пару хвилин ходьби від нас.

Переді мною на тарілці стояла одна з місцевих страв, назву якої я вже встигла забути. Але на смак це було просто божественно — і, судячи із задоволеного вигляду Давида, у нього теж.

— У тебе також точно є подібна історія, — озвучив він свій здогад, ліниво відкинувшись на спинку крісла. — Ні за що не повірю, якщо скажеш «ні».

Мої брови здивовано злетіли вгору. Я схилила голову, опускаючи погляд на свою майже порожню тарілку.

— Невже ні? — він подався вперед.

— Ні, — підтвердила я, а тоді підвела на нього погляд. — Але одного разу я випадково заснула прямо на уроці, — поспішно додала я, наче на виправдання. — Це було у випускному класі. Я тоді повернулася з прогулянки далеко за північ.

— Це теж непогано, — пробурмотів він, зазирнувши мені за спину, а потім знову зосередив усю увагу на мені.

Часом я зовсім губилася в наших розмовах. Мені подобалася його відвертість і те, як невимушено він розповідав про свої підліткові роки.

— Тут неймовірно гарно, — прошепотіла я і озирнулася довкола, розглядаючи все навкруги.

У нас були, я б так сказала, козирні місця, адже звідси відкривався приголомшливий краєвид на прибережжя та частину міста.

— У тебе є ще трохи часу, — відповів він. — Насолоджуйся цим місцем, бо зовсім скоро ми звідси поїдемо.

Я перевела погляд на Давида, який саме допивав свій напій.

— Як скоро? — поцікавилася я.

Давид поглянув на годинник на своїй руці.

— Приблизно за дві години.

Від його слів мої брови злетіли вгору. На моєму обличчі, напевно, чітко відобразилося здивування, бо Давид простягнув свою широку долоню через стіл і ніжно стиснув мої пальці.

— Якщо хочеш, ми можемо приїхати сюди знову, — запропонував він.

Я кивнула, погоджуючись, а тоді вивільнила свою руку й підвелася з-за столу.

— Мені потрібно до вбиральні, — тихо сказала йому на вухо та швидко поцілувала його.

Я розвернулася, щоб піти, але Давид не очікувано спіймав мою руку, змусивши мене озирнутися.

— По коридору й праворуч.

Я кивнула, і він послабив свою хватку, а за секунду й зовсім відпустив мою руку. Я квапливо рушила вперед і повернула праворуч.

Мені справді не хотілося так швидко покидати це місто. Не вистачило б і дня, щоб сповна дослідити всі його затишні куточки. Але в глибині душі я вірила: колись я сюди обов’язково повернуся.

Трохи раніше, привівши себе до ладу у вбиральні, я провела вологими долонями по шиї та щоках, намагаючись бодай трохи врятуватися від літньої спеки. Поправивши довге світле волосся, зібране у високий хвіст, я перекинула його на ліве плече. Я не стала більше затримуватися, щоб Давид не чекав, і, тихо зачинивши за собою двері, повернулася назад на терасу.

Коли я вже підходила до нашого столика, то помітила поруч офіціанта. Давид, ніби фізично відчув мою присутність, одразу ж перевів погляд на мене. Його очі на мить потеплішали, і я мимоволі пришвидшила крок.

— Ти ще чогось хочеш? — запитав він, коли я зайняла своє місце.

Я заперечно похитала головою.

— Принесіть нам рахунок, будь ласка, — попросив він офіціанта.

Коли той пішов, Давид підвівся на повний зріст. Я провела по ньому поглядом, а потім знову зазирнула в його очі.

— Я зараз повернуся, — кивнув він мені.

Я саме оглядалася довкола, коли мою увагу привернула маленька дівчинка років п’яти. Вона стояла спиною до своїх батьків, кумедно надувши губки. Її очі вже налилися слізьми, тож я не втрималася — підійшла й присіла навпочіпки поруч із нею.

Побачивши мене, мала на мить розгубилася. Вона здивовано витріщилася на мене своїми великими блакитними оченятами, а тоді несміливо простягнула руку до моєї голови. Її дотик був неймовірно обережним і ніжним. Маленькі пальчики торкнулися світлих пасм, і я помітила, як її губи розпливлися в радісній усмішці. Від недавніх сліз не залишилося й сліду.

— Тобі подобається моє волосся? — запитала я, тепло всміхаючись.