Глава 25

— Так, це особистий літак, — підтвердив мої думки Давид.

Я шоковано дивилася на злітну смугу, туди, де стояв літак, а тоді повільно перевела погляд на Давида.

— Ми кудись летимо?

— Нехай це залишиться сюрпризом, — сказав він і підморгнув.

Він мене зараз зведе з розуму. Я й так кожного разу мало не млію, коли він дивиться на мене теплим, м’яким поглядом. А зараз ще повинна ламати голову над тим, що ж він задумав.

— Зроби мені ласку і не напружуй свій мозок. Розслабся, — попросив він.

Мені здається чи він знущається? Розслабитися? Я не зможу розслабитися, допоки не дізнаюся, куди ми летимо й що він задумав. Та все ж я вирішила довіритися йому й не задавати зайвих запитань. Хай буде що буде.

— Гаразд, — видихнула я.

Він повів мене до літака, і вже за кілька хвилин ми злетіли в небо. Я дотримала слова і за весь час польоту жодного разу не подумала про те, що він приховує. Я просто насолоджувалася моментом. І мені це вдавалося. Я сиділа біля ілюмінатора, спокійно спостерігаючи за хмарами. Давид сидів поруч. Він невимушено тримав мене за руку, я відчувала неймовірний спокій.

Коли літак приземлився, я відчула, як сильно втомилася. Дві години польоту ніби й небагато, але в голові трохи шуміло. Я потерла скроні, потягнулася в кріслі й нарешті подивилася на вікно, намагаючись розгледіти, де ми опинилися.

— Ми проведемо вихідні на півдні Італії, — заговорив поруч Давид, коли ми заїхали в маленьке місто.

Італія? Він щойно сказав «Італія»?

— Боже… — я вражено визирнула у вікно. За склом миготіли затишні італійські вулички. — Тут неймовірно гарно.

— Ми можемо прогулятися містом пізніше, якщо захочеш, — запропонував він.

— Я дуже хочу, — щиро відповіла я.

Коли ми прибули на нашу тимчасову віллу, до мене раптом дійшло: я взагалі не взяла з собою речей. Усе відбулося так спонтанно. На мені був мій звичний одяг — коричневі штани та легка блузка, і це все.

— Давиде? — гукнула я, виходячи зі спальні.

— Так, сонечку? — відгукнувся він звідкись знизу.

Я спустилася сходами й помітила в його руках пакети з їжею. Вирішила не думати про те, де він устиг їх узяти, і повернулася до своєї проблеми.

— Мені зовсім немає чого вдягнути, — пробурмотіла я.

— Хочеш щось інше?

— Я не можу піти на прогулянку так, — я красномовно вказала на своє вбрання.

— Тоді прикупимо тобі щось прямо тут. Мабуть, поблизу є якийсь торговий центр, — він розгублено почухав потилицю. — Можемо поїхати просто зараз.

— Зараз? — я здивовано кліпнула.

Я ж бачила, що він говорить серйозно, але не втрималася, щоб не перепитати.

— Так, зараз, — відповів він.

Уже за пів години, переступаючи поріг розкішного торгового центру, я відчула легке хвилювання. Навколо блукали сотні людей, а очі розбігалися від яскравих вивісок та вітрин. Я б точно тут загубилася, якби поруч не було Давида.

— Думаю, нам сюди, — пробурмотів він.

Я глянула на вивіску магазину, а тоді, випустивши долоню чоловіка, рушила туди.

— Зачекай! — покликав він. Я застигла на місці й повернулася до нього.

Давид скоротив відстань між нами й протягнув мені пластикову картку. Я здивовано витріщилася на неї.

— Ось, візьми, — він кивнув на карту в своїй руці.

— Я… — слова раптом зникли, і я не змогла вимовити нічого притомного. Але, зібравшись на силі, все ж видавила: — В цьому немає потреби, я…

Він подивився на мене поглядом у стилі «Бери, бо я не відчеплюся», тож я здалася й забрала пластик. Тепер у моїй долоні лежала золота картка Давида.

— Там достатньо коштів, — продовжив він. — Купуй усе, що подобається.

Я вдячно кивнула.

— Ти не підеш зі мною? — запитала я, не відриваючи погляду від його очей.

— Мені потрібно відлучитися у справах, — відповів він. — Я знайду тебе трохи пізніше.

— Гаразд.

Він розвернувся й пішов у протилежному напрямку, а я так і залишилася стояти біля дверей магазину, проводжаючи поглядом його постать. Що ж… Схоже, пора йти за покупками.

Я зайшла до першого відділу, оглядаючи вішалки з одягом. З допомогою милої консультантки я вибрала легку молочну сукню з квітковим принтом, кілька базових футболок та джинсові шорти. На вулиці було неймовірно спекотно, тож кондиціонер, який працював тут на повну потужність, став справжнім порятунком.

Раптом я зупинилася біля ще однієї вітрини — сукня на манекені просто приголомшила мене. Вона здавалася, мабуть, дещо занадто відкритою, але мені шалено захотілося її приміряти.

Ноги самі завели мене до магазину. Вказавши консультантці на сукню, я запитала, чи можна її приміряти. Уже в примірочній, вдягнувши її, я просто не могла відвести від себе погляду. Безперечно, раніше я б нізащо такого не вдягла. Але мені шалено захотілося здивувати Давида, тому я її придбала.

Я так захопилася сукнями та іншим одягом, що геть забула про білизну. У пам’яті спливло, що трохи далі я бачила потрібну крамницю, тож вирішила повернутися. Я простягнула руку, торкаючись ніжного мережива. Комплект був яскраво-червоного кольору, який викликав якесь дивне, приємне тремтіння в тілі.

— Тобі личитиме, — пролунав над вухом знайомий голос.

Я злегка відсахнулася й зустрілася з карими очима Давида. Окинувши його поглядом, я не помітила в його руках нічого, окрім одного маленького пакета, тоді як у мене їх було вже два.

— Я не впевнена…

Я не встигла запротестувати, як він зняв цей комплект й упевнено поніс на касу. З іншим, якого я випадково торкнулася, чекала така сама доля. Цього разу я не стала заперечувати: зрештою, це його гроші, і якщо він хоче зробити мені подарунок, то нехай.

— Думаю, цього досить, — звернулася я до Давида й простягнула продавчині картку для розрахунку.

— Гаразд, — погодився він. — Тоді можемо повертатися на віллу.

Коли ми повернулися я одразу ж побігла в спальню, щоб переодягнутися. Я одягнула легке плаття блакитного кольору, а волосся зібрала у високий пучок. Закінчивши, схопила маленьку сумочку та вийшла.