Глава 20

Аліса

— Звідки це?

Я насупилась глянувши на свій стіл на якому красувався великий букет ніжно рожевих півоній. Мене охопила цікавість, бо раніше я отримувала квіти, хіба що на день народження. А ці ще й були дуже красиві. Великі пишні бутони виглядали з під пакування, яке було на тон темнішим від самих квітів. І мені на мить здалось, що я не заслуговую на них. Не знаю, звідки взялися ці думки.

— Цікаво від кого. — її голос звучав нетерпляче та дещо зацікавлено.

Я підійшла до стола, і почала оглядати букет на ознаки якось записки. Якщо на столі він виглядав не великим, то коли я взяла його в руки здивувалась яким він був об’ємним.

— Макаре, ти бачив хто це приніс? — гукнула Оля, хитнувши головою на букет.

Хлопець, який проходив поряд зупинився.

— Кур’єр зранку залишив.  — відповів він, і пішов собі далі по справах.

— Не багато дізнались. — пробурмотіла вона до мене.

— Згодна.

Оглядаючи букет з різних сторін, я все ж знайшла записку, яка була прикріплена до упаковки. Відкривши записку, я одразу зрозуміла від кого вони. Мої губи розпливлися в посмішці, від такого сюрпризу.

— У того хто їх надіслав хороший смак. — зробила висновок дівчина.

— Так. — погодилась я, і ще тихо додала. — Дуже хороший.

— Тобі потрібно кудись їх поставити. В тебе є ваза?

— Ем-м… З цим може бути проблема. — сказала трохи засмучено.

— Я зараз піду гляну, може у когось завалялася.

Дівчина швидко зникла залишаючи мене саму. Сьогоднішній ранок був досить неочікуваним, але сповнений хороших емоцій. Я ще раз глянула на квіти, які тримала в руках. А тоді піднесла їх навпроти обличчя, і вдихнула їхній запах.

На диво Оля повернулася досить швидко, і не сама, що дуже тішило. Наповнивши вазу водою, я поставила туди квіти.

Працюючи я іноді кидала погляд на букет, який стояв на моєму столі. Під іноді, я маю на увазі  —  кожні п’ять хвилин. Дивно, як іноді потрібно мало для щастя.

— Скасуй усі зустрічі на сьогодні! — швидко крикнув Влад, вилітаючи з кабінету.

Я мало не підстрибнула на стільці, від неочікуваності. Я вперше його таким бачила. Його обличчя виражало злість, але й там виднілось занепокоєння. Я не знала про нього багато тільки те, що він живе сам у великому пентхаусі. Дізналась коли завозила до нього смокінг з хімчистки.

— Гаразд. — відповіла я, але скоріш за все він не встиг почути.

Дещо втомлено я відкинулась на спинку стільця та закрила своє обличчя долонями.

Я ніби відчула його, і не поспішаючи забрала долоні. Давид стояв навпроти мого стола у тій самій строгій позі власника компанії. Але тепер я знала, що він не такий суворий, як здається на перший погляд.

Я м’яко йому посміхнулася, і підсунулась на стільці вперед.

— І довго тут стоїш? — мій тон був легким і безтурботним, але серце билось так ніби я пробігла кілометр.

— Достатньо, щоб побачити як ти уникаєш роботи.

Я різко кинула на нього роздратований погляд.

— Я не сачкую! — обурено промовила. — І до того ж зараз обід.

— Я пожартував. — сказав він легшим тоном.

— То в тебе погано із жартами. — буркнула я, схрестивши руки на грудях.

— Я знаю. Пообідаєш зі мною?

Його запитання застало мене зненацька. А в момент коли мій живіт забурчав, я була ладна провалитись крізь землю. І відчула як кров прилила до мого обличчя, забарвлюючи щоки у червоний колір.

— Я почув відповідь, — сказав він, і кутик його губ не надовго піднявся вгору.

— Вони пасують тобі. Такі ж ніжні як і ти. — промовив він, тоді коли я підійшла до нього.

— Вони мої улюблені, — сказала йому, коли  наші погляди зустрілися. — Звідки ти знав про них?

— Я не знав. Коли їх побачив, то одразу зрозумів, що вони твої. Хочеш називай це шостим чуттям, або-що.

— Я не знаю як в тебе це виходить, але ти повинен навчити мене цьому. — сказала я, серйозним тоном.

Він опустив погляд вниз, а потім похитав головою. Його веселили мої слова.

— Може підемо?

— Йдемо, бо я дуже зголодніла. — сказала йому, та пішла за ним.

В мене мало очі не вилізли, коли ми зайшли до його кабінету, і я побачила скільки там було їжі. Я шоковано обернулась до Давида, він якраз замикав двері до свого кабінету. Напевно, для того, щоб ніхто нас не потурбував.

— Ти що пограбував ресторан? — запитала я веселим тоном. Тут справді було багато їжі. Занадто багато.

Я озирнулася назад, щоб глянути на нього. Коли він зупинився навпроти мене наші погляди зустрілися. Я злегка відкинула голову назад, щоб краще його бачити.

— Ні, тільки замовив декілька сетів.