Глава 20

Аліса

— Звідки це?

Я здивовано насупилася, глянувши на свій робочий стіл, де стояв розкішний букет ніжно-рожевих півоній. Мене миттєво охопила цікавість, адже раніше я отримувала квіти хіба що на день народження. А ці були неймовірно красивими: великі, пишні бутони визирали з-під обгортки, яка за тоном була трохи темнішою за самі пелюстки. На мить у голові навіть майнула безглузда думка, ніби я не заслуговую на таку красу, але я відразу відігнала її.

— Цікаво, від кого це? — Олин голос звучав нетерпляче й дуже захоплено.

Я підійшла ближче й почала уважно оглядати обгортку, сподіваючись знайти бодай якусь записку. Якщо здалеку букет здавався цілком звичайним, то коли я взяла його в руки, здивувалася від того, яким він був об’ємним і важким.

— Макаре, ти бачив, хто це приніс? — гукнула Оля колезі, кивнувши на квіти.

Хлопець, який якраз проходив повз нас, на мить зупинився.

— Кур’єр уранці залишив, — кинув він і пішов далі у своїх справах.

— Не густо, — пробурмотіла подруга.

— Згодна.

Покрутивши пакування, я все ж помітила крихітний білий конвертик, прикріплений до стрічки. Розгорнувши картку, я за секунду зрозуміла, від кого цей сюрприз. Мої губи мимоволі розпливлися в щасливій усмішці.

— У твого таємного шанувальника непоганий смак, — зробила висновок Оля.

— Так, — погодилася я і ледве чутно додала: — Дуже хороший смак.

— Їх треба терміново поставити у воду. Маєш вазу?

— Ем… З цим можуть бути проблеми.

— Я зараз піду подивлюся, може, у когось завалялася.

Вона швидко зникла, залишаючи мене наодинці з моїми думками. Сьогоднішній ранок почався абсолютно неочікувано, але приніс стільки теплих емоцій. Я ще раз подивилася на півонії, а потім піднесла їх до обличчя й глибоко вдихнула цей солодкий, тонкий аромат.

На диво, Оля повернулася досить швидко й не з порожніми руками, що мене неабияк потішило. Набравши у знайдену вазу прохолодної води, я обережно поставила туди свій скарб.

Протягом усього дня я раз у раз косилася на букет. І під словом «раз у раз» я маю на увазі — кожні п’ять хвилин. Дивно, як насправді мало потрібно людині для щирого щастя.

— Скасуй усі зустрічі на сьогодні! — крикнув Влад, стрімко вилітаючи з кабінету.

Від несподіванки я мало не підстрибнула на стільці. Уперше бачила його таким: на обличчі застигла суміш люті та явного занепокоєння. Я знала про нього небагато — лише те, що він живе сам у величезному пентхаусі. Дізналася про це випадково, коли якось привозила йому смокінг із хімчистки.

— Гаразд, — відповіла я навздогін, але він навряд чи встиг почути.

Знесилено відкинувшись на спинку крісла, я сховала обличчя в долонях.

Раптом мене пробрало дивне відчуття чиєїсь присутності. Я повільно опустила руки, відкриваючи обличчя. Давид стояв навпроти мого столу в тій самій строгій позі безкомпромісного власника компанії. Проте тепер я точно знала: він далеко не такий суворий, яким здається на перший погляд.

Я всміхнулася йому й підсунулася ближче до краю стільця.

— І довго ти тут стоїш? — мій тон був легким і безтурботним, хоча серце калатало так, ніби я щойно пробігла крос.

— Достатньо, щоб побачити, як ти байдикуєш на робочому місці.

Я різко кинула на нього вдаваного роздратований погляд.

— Я не ледарюю! — обурилася я. — І взагалі, зараз обідня перерва.

— Я пожартував, — уже значно м'якше сказав він.

— Тоді в тебе кепсько з почуттям гумору, — буркнула я, ображено схрестивши руки на грудях.

— Знаю і готовий спокутувати це смачним обідом.

Його пропозиція застала мене зненацька. І саме тієї миті мій живіт зрадницьки й гучно забурчав. Я була ладна провалитися крізь землю від сорому, відчуваючи, як гаряча кров приливає до щік, забарвлюючи їх у яскраво-червоний колір.

— Я почув відповідь, — сказав Давид і кутик його губ на мить сіпнувся вгору в ледь помітній усмішці.

Коли я підвелася й підійшла до нього, він кивнув на букет:

— Вони пасують тобі. Такі ж ніжні, як і ти.

— Це мої улюблені квіти, — відповіла я, коли наші погляди зустрілися. — Звідки ти дізнався?

— Не дізнавався. Щойно побачив їх, одразу зрозумів, що вони твої. Називай це шостим чуттям чи чим завгодно.

— Я не знаю, як тобі це вдається, але ти просто зобов'язаний мене цього навчити, — абсолютно серйозним тоном заявила я.

Він опустив погляд, а потім ледве чутно засміявся й похитав головою. Мої слова його щиро повеселили.

— Може підемо?

— Ходімо, бо я справді дуже зголодніла, — сказала я і попрямувала за ним.

У мене мало очі на лоб не полізли, коли ми переступили поріг його кабінету, і я побачила, скільки там було їжі. Я шоковано повернулася до Давида. Чоловік якраз замикав за нами двері — напевно, для того, щоб ніхто не наважився нас потурбувати.

— Ти що, пограбував ресторан? — весело запитала я. На столі справді красувалася неймовірна кількість страв. Занадто багато як для двох.

Я злегка закинула голову, щоб краще бачити його обличчя, коли він зупинився впритул навпроти мене.

— Ні, просто замовив кілька різних сетів.

— Ти, мабуть, жартуєш. Це ж величезні порції, — мовила я, знову поглянувши на стіл.

— Я не був упевнений, що саме ти любиш, — знизав плечима Давид.

— Тобто тут ти вирішив не покладатися на своє шосте чуття? — спробувала піддражнити його я.

— Саме так.

Я раптом завмерла, а подих перехопило, коли Давид простягнув руку й обережно заправив пасмо мені за вухо. Мені шалено подобалися його дотики. Вони щоразу змушували тремтіти все тіло, а в животі злітав цілий табун метеликів.

Він пильно вдивлявся в мої очі, а тоді спокійно промовив:

— Давай для початку поїмо, а вже потім продовжимо розмову.

— Так, давай, — погодилася я.

Він опустив долоню мені на поперек, м'яко підштовхуючи вперед. Оглядаючи стіл, я важко ковтнула слину. Страви мали неймовірно апетитний вигляд, а розкішний аромат це лише підтверджував.