Глава 18

Схоже, в когось сьогодні поганий день. Я зрозуміла це по тому, як сильно гримнули вхідні двері офісної будівлі. Озирнувшись, я широко розплющила очі, коли побачила, хто саме з самого ранку намагався рознести будівлю. На порозі стояла Оля, сердито смикаючи парасольку в спробах її скласти. Низ її штанів був заляпаний грязюкою, а мокре волосся прилипло до обличчя.

— Що з тобою? — запитала я, підійшовши ближче.

Вона так різко звела на мене погляд, що я мимоволі відсахнулася. Я ніколи раніше не бачила її такою розлюченою. Якби це було можливо, у неї з вух точно пішла б пара.

— Ох… Я тобі зараз розкажу, що сталося! — обурено вигукнула дівчина. — Я думала, що сьогоднішній день уже нічого не зіпсує. Зранку я ще змирилася з дощем і тим, як вітер вивертав мою парасольку дорогою до зупинки. Але мій терпець урвався, коли якийсь козел на швидкості пролетів повз мене й оббризкав мене брудом з ніг до голови.

— Це жахливо… — пробурмотіла я, намагаючись бодай якось її підтримати.

Оля замовкла, оглядаючи брудні плями, і розчаровано похитала головою.

— Гаразд, — сказала вона вже спокійнішим тоном. — Мені треба заспокоїтися. Зроблю це, поки приводитиму себе до ладу.

— Мені піти з тобою?

Я не хотіла залишати подругу наодинці й вирішила запропонувати допомогу, хоча й розуміла, що зараз їй краще побути самій.

— Я сама впораюся, — кинула вона і швидкими кроками попрямувала до вбиральні.

Я зітхнула й перевела погляд на табло ліфта, спостерігаючи, як миготять цифри. Чотири… Три… Два… Коли засвітився перший поверх, двері розсунулися, і я зайшла в кабіну. Слідом за мною заскочили ще кілька малознайомих людей, адже в будівлі розташовувався не лише наш офіс.

Скинувши піджак, я сіла за стіл і відкрила ноутбук. На пошті вже з'явилося кілька робочих листів. Я прокрутила сторінку до самого низу й почала з найпершого.

— Я тебе не відволікаю? — раптом почула поруч жіночий голос і відірвала погляд від екрана.

Я не подала виду, але все ж здивувалася появі помічниці Давида. Вона рідко сюди заходила.

— Ні. Ти щось хотіла? — люб'язно запитала я.

— Давид просив, щоб ти зайшла до його кабінету, — промовила Ліза.

Я мовчки кивнула й підвелася зі стільця, бо іншого виходу просто не мала. Виглядало б дивно, якби я почала шукати відмовки, аби лишень не йти до нього. Тим паче, коли всі навколо думали, що ми закохані.

Я пішла слідом за нею, нервово потираючи долоні. Подумки сварила себе за те, що так хвилююся, але ніяк не могла вгамувати шалене серцебиття.

Дійшовши до кабінету, я подумки здивувалася власній винахідливості. Поки ми йшли сюди, у мене з'явився чудовий план: змусити Давида першим почати розмову в потрібному мені руслі. Складність полягала лише в одному — як саме підштовхнути його до цього.

Я легенько постукала і після короткого «заходьте» прочинила двері. Давид сидів за столом, переглядаючи документи.

— Ти мене кликав? — запитала я.

Він повільно відклав папери й звів на мене очі. Його обличчя не виказувало жодних емоцій, тому я навіть не здогадувалася, про що він думає і чого мені чекати.

— Підійди ближче, — його тон був різким і суворим.

Я відійшла від дверей, зробивши кілька маленьких кроків. Вони були невпевненими й обережними — підходити надто близько було відверто лячно.

— Ближче, — знову наказав він низьким, грубим голосом.

Я набрала в груди повітря й підійшла ще на кілька кроків. Цього разу, схоже, виявилося достатньо, бо він більше нічого не казав.

Раптом Давид різко підвівся з місця й рушив у мій бік. Затамувавши подих, я міцно заплющила очі, слухаючи гуркіт власного серця. Але мої очікування перервав виразний звук клацання замка.

Я шоковано розплющила очі й гнівно подивилася йому в спину.

— Навіщо ти замикаєш двері?! — сердито запитала я.

— Щоб ти більше не змогла від мене втекти, — сухо відповів він і повільно підійшов, зупинившись навпроти мене. — Ти справді думала, ніби я не помічаю, як ти уникаєш мене чи вигадуєш відмовки, аби лишень не залишатися наодинці? Я все це бачу, Алісо.

Я опустила погляд, намагаючись приховати своє збентеження.

— І твоя тодішня відмовка була абсурдною, — продовжив він. — Влада тоді не могло бути в офісі, бо він поїхав на зустріч із партнерами.

Я різко звела погляд і відхилила голову, зазираючи в карі очі Давида. Як я могла забути, що йому все відомо?

— Чого ти від мене хочеш? — запитала я, схрестивши руки на грудях і тим самим створивши між нами хоч якусь дистанцію.

— Поговорити, — зітхнув він і подивився кудись убік. — Я хочу почути, що коїться в твоїй голівці й чого ти добиваєшся.

«Ти мені подобаєшся, і це мене лякає. Це не повинно було зайти так далеко…» — подумала я, але не наважилася вимовити вголос.

— Я не хочу розмовляти, — кинула я і, різко розвернувшись на носочках, попрямувала до виходу.

Я не була готова відкриватися йому. Принаймні, не зараз. Боялася, що він відштовхне мене, не хотіла знову почуватися покинутою. Сама лише думка про це лякала мене до самих кісток.

Та щойно я потягнулася до ручки, Давид різко схопив мене за руку, розвертаючи до себе. Я вражено ахнула, коли спина втиснулася в двері, а чоловік буквально навис наді мною. Його руки вперлися в дерево по обидва боки від моєї голови, замикаючи мене в пастці. Він дивився так суворо, що я мимоволі напружилася.

— Ти не вийдеш звідси, — пригрозив він. — А тепер відповідай на моє запитання. Чого. Ти. Добиваєшся? — вимовив він, чітко карбуючи кожне слово.

— Нічого! Я нічого не добиваюся, Давиде! — голосно крикнула я.

— Ти брешеш. Знову, — прошипів він і міцно зчепив зуби.

Його тон був непохитним. Він навіть уявлення не мав, що саме я приховую. Якби знав, ця розмова звучала б зовсім інакше.

— Я кажу правду!

— Я знаю, що ти щось приховуєш. Упевнений у цьому, тому можеш не напружувати свою голівку заради чергової брехні, — уїдливо кинув він.