Глава 16

Уже за кілька хвилин нашої гри я почала помічати перші результати. Мої рухи здавалися впевненішими та виваженими. Я обійшла більярдний стіл у пошуках вдалого кута й нарешті зупинилася, вибравши найкращу позицію.

Щосили намагалася не розпливатися в занадто широкій усмішці, коли знову влучила, але задоволення все одно читалося на моєму обличчі.

— У тебе дуже добре виходить, — зауважила Ніла, ставлячи свій кий на місце, коли ми закінчили гру.

— Без такого чудового вчителя нічого б не вийшло, — відповіла я, знизавши плечима.

— Тільки не кажи цього моєму братові, — засміялася вона. — Ти не голодна?

— Була б не проти перекусити.

— Тоді давай спустимося вниз і подивимося, що там є поїсти.

Вона знову взяла мене під руку, і ми вийшли з кімнати. Коли ми спускалися сходами, у ніс миттєво вдарив апетитний аромат смаженого м’яса. Ми пришвидшили кроки й вийшли на простору терасу. Біля мангала з великою виделкою в руках чаклував Домінік. Лев та Єгор стояли біля накритого столу, про щось тихо розмовляючи.

Я озирнулася довкола, поглядом шукаючи Давида, але його ніде не було видно.

Ніла відпустила мою руку й підбігла до брата, із цікавістю зазираючи на гриль.

— Когось шукаєш?

Я ледь не здригнулася, коли почула біля себе спокійний голос Лева. Він щойно розмовляв з Єгором, а тепер раптом опинився поруч зі мною. Він здавався мені дуже проникливим і таємничим, тому я мимоволі ставилася до нього насторожено.

— Когось, — виправила я. Лев, очевидно, і без слів чудово розумів, про кого мова.

— Він на кухні. Перші двері ліворуч.

Я вдячно кивнула й рушила в зазначеному напрямку.

З боку напевно виглядало б дивно, якби я його уникала. Для друзів ми — закохана пара, яка незабаром збирається побратися. І мені потрібно було щомиті підтверджувати цей статус.

На самому порозі я зупинилася, побачивши Давида, який схилився над кухонним столом і зосереджено нарізав овочі. Двері були прочинені, тому він не помітив, як я підійшла.

— Так рівно, — зірвалося з моїх уст, коли я побачила ідеальні, однакові шматочки. Тепер я мала беззаперечне підтвердження того, що він — запеклий перфекціоніст, хоча й раніше помічала його прагнення до бездоганності в усьому.

Я підійшла ближче, і Давид нарешті підвів на мене свої карі очі.

— Хочеш?

— Угу.

Я потягнулася до дошки, на якій Давид зосереджено нарізав овочі, взяла одне кільце огірка й закинула собі до рота.

— Я можу тобі чимось допомогти? — запитала я.

— Поки я дорізатиму, ти можеш пошукати тарілки. Вони мають бути десь тут, у верхніх шафках.

Я слухняно кивнула.

— Ви завжди готуєте разом? — поцікавилася я, розставляючи тарілки на столі.

— Іноді. Зараз ми робимо це частіше. Усе це… допомагає відволіктися.

— Знаєш, у дитинстві я… — я раптом запнулася, поринаючи у власні спогади, але за мить продовжила: — Я дуже любила готувати. Мама завжди доручала нам із сестрою якісь легкі завдання, і ми з радістю їх виконували. А ще вона часто пекла яблучний пиріг. Я його просто обожнювала…

Я різко замовкла, відчувши, як на очі зрадницьки навертаються пеленою сльози.

— Я не бачив її тоді в лікарні, — тихо зауважив Давид, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Вона померла сім років тому.

Я помітила, як у його зазвичай холодних карих очах на мить промайнула розгубленість.

— Співчуваю, — щиро пробурмотів він.

— Дякую.

— Уже все готово! — у дверях раптово з’явилася Ніла. — Ми зачекалися на вас.

— Ми вже йдемо, — промовив Давид і перший рушив до виходу, пройшовши повз сестру друга.

Ніла підійшла до столу й заклопотано взялася діставати пластиковий контейнер.

— Я принесла ванільні мафіни.

— О, я обожнюю солодке! Ти сама їх спекла?

— Так, — вона кивнула головою, обережно викладаючи випічку на велику тарілку.

— Вони мають дуже апетитний вигляд, — похвалила я її кулінарний шедевр.

— Коли скуштуєш, будеш у повному захваті. Мій брат від них просто відірватися не може, — вона тихо захихотіла.

— Я обов’язково спробую.

Покінчивши зі справами на кухні, ми вийшли на терасу, щоб не змушувати інших чекати. Я сіла поруч із Давидом і оглянула стіл. У мене ледь слинка не потекла, коли побачила, наскільки соковитими й підсмаженими виглядали стейки, які щойно зняв із мангала Домінік.

— Мій брат справді божественно готує м'ясо, — тихо шепнула мені на вухо Ніла.

Я поклала собі шматочок і ледь стрималася, щоб не заплющити очі від задоволення. М’ясо виявилося неймовірно ніжним, соковитим і дуже-дуже смачним. На кілька секунд я таки замружилася, повністю насолоджуючись моментом.

— Це неймовірно смачно, — видихнула я, подивившись на Домініка.

— Радий, що тобі сподобалося, — Домінік задоволено усміхнувся, а потім його погляд упав на тарілку, яку принесла його сестра. — Ти спекла мафіни? — здивовано перепитав він. — Коли це ти встигла?

— Тоді, коли ти заявив, що в тебе «надважливі справи» і тобі терміново потрібно кудись поїхати, — спокійно відрізала вона.

Я миттєво опустила погляд, відчувши, як велика, гаряча долоня Давида впевнено лягла на мою ногу під столом. Я спантеличено зиркнула на нього, намагаючись зрозуміти цей жест, але він залишався абсолютно незворушним.

Коли вечеря добігла кінця, гості почали потроху роз’їжджатися по домівках, і ми не стали винятком.

— Як тобі сьогоднішній день? — запитав Давид, не відриваючи пильного погляду від нічної дороги. Цього разу ми їхали самі, без Ігоря, і Давид упевнено вів машину.

— Це був фантастичний день.

Він мовчки кивнув, краєм ока глянувши на моє обличчя.

— Я радий, що вони тобі сподобалися.

— Знаєш… — я сперлася підборіддям на долоню, розглядаючи його профіль. — Я вже дуже давно так добре не проводила час. Твої друзі надзвичайно милі.

Я помітила, як Давид щосили намагається стримати кутики губ.