Глава 14

Надворі вже встигло стемніти, коли я поверталася до маєтку Давида. Після роботи попросила Ігоря відвезти мене до батька. Його квартира знаходилася на іншому кінці міста, тому дорога забрала чимало часу. Проте я була безмежно щаслива побачити його. Батько почувався значно краще, і тривога всередині мене нарешті зникла, поступаючись місцем цілковитому спокою.

Зачинивши вхідні двері, я втомлено сперлася рукою на стіну, знімаючи туфлі. Тієї ж миті мимовільно зойкнула, відчувши, як до моєї ноги торкнулося щось вологе. Опустивши погляд, я зустрілася з круглими чорними оченятами та кумедним носом-ґудзиком. Арчі грайливо перевернувся на спину, очікуючи, поки я його погладжу.

Усміхаючись, я хитнула головою й нахилилася до нього. Проте не встигла й оком змигнути, як малий зірвався на лапи й стрімко побіг углиб будинку.

— Ти куди?! — гукнула я Арчі наздогін.

Звісно, він не зупинився, анітрохи не зважаючи на мої слова, помчав сходами вгору. Я важко зітхнула й попленталася за ним. Песик біг коридором, весело махаючи хвостиком, і раптом звернув праворуч.

— Ах ти ж… — слова миттєво застрягли мені в горлі, коли я побачила те, на що точно не мала наміру витріщатися.

Давид тренувався. Його рухи були зосередженими та бездоганно точними. З кожним підтягуванням міцні м’язи на спині та руках напружувалися дедалі дужче. Дрібні краплі поту рясно вкривали його підтягнуте тіло. Я важко ковтнула слину, але клубок у горлі нікуди не зник.

— Ти ще довго там стоятимеш? — запитав він, навіть не повернувши голови, коли перейшов до вправ із гантелями. — Якщо хочеш подивитися, як я тренуюся, то не стій у дверях. Я не вкушу.

Я спантеличено кліпнула кілька разів. Мені не почулося? Це що, був сарказм?

— Хіба твоє его ще не роздулося до межі? — уїдливо кинула я, склавши руки на грудях.

Один зі способів, яким я вирішила вбити свою раптову симпатію до нього, — робити все, щоб Давид тримався від мене якомога далі. Дівчата цю ідею, м'яко кажучи, не оцінили, але я мусила спробувати.

— І з чого ти взагалі взяв, що я дивилася на тебе? — обурено додала я.

Він демонстративно озирнувся довкола, неквапливо просканувавши поглядом порожнє приміщення.

— Я не бачу тут нікого іншого, окрім нас.

Від того, як інтимно пролунало це «нас» із його уст, всередині все стиснулося в гарячий вузол, а серце пропустило кілька ударів. Чому мій дурний мозок сприйняв звичайне слово як щось набагато більше?

Я сердито зиркнула в бік собаки, адже саме через цього малого бешкетника потрапила в пастку. Проте карати його було запізно — Арчі вже затишно вмостився в кутку спортзалу й заснув.

— Я хотіла б дізнатися, як просуваються справи з угодою, — промовила я, поспіхом змінюючи тему.

— Я тобі вже настільки набрид, що ти мрієш якнайшвидше втекти? — натомість запитав він, і кутики його губ сіпнулися в подобі ледь помітної усмішки.

«Так», — подумки відповіла я, не наважуючись сказати це вголос. Мені справді було простіше втекти, ніж потім мати справу з руйнівними наслідками власних почуттів.

— Уже майже все готово, — продовжив Давид, тягнучись до пляшки з водою. — Але не хочу тебе розчаровувати: наш договір не залежить від дати підписання цієї угоди, тому тобі доведеться потерпіти мене ще чотири місяці.

— Я знаю, — тихо відказала я.

Ми підписували договір на шість місяців, які тоді здавалися мені короткою миттю, але зараз вони прирівнювалися до вічності.

— Підійди сюди, — раптом покликав Давид. — Мені потрібна твоя допомога.

Повільними кроками я підійшла й зупинилася навпроти нього, очікуючи, поки він озвучить свої вказівки. Хоч він і був у сірій футболці, я все одно помітила, як сильно й важко здіймалися його груди від тренування.

— Мені потрібна додаткова вага, і ти мені в цьому допоможеш.

Коли він детально розповів, що саме я мушу робити, моєму обуренню не було меж.

— Я не буду цього робити, — фиркнула я.

Служити для нього додатковим навантаженням під час віджимань було куди гірше, ніж просто тримати зоровий контакт. Я ж мала за мету звести наші зустрічі до мінімуму, а тут доведеться так тісно торкатися його тіла, від чого весь мій план успішно провалиться.

— Нагадати тобі про ту частину договору, де чітко вказано, що ти повинна виконувати мої розпорядження? — низьким, владним голосом запитав він, звузивши очі.

Я ледь стрималася, щоб не закотити очі від роздратування. Схоже, він мав намір маніпулювати цим пунктом до самого кінця терміну нашої угоди.

— Навіть тоді, коли ти захочеш розслабитися? — не подумавши, бовкнула я, і тієї ж миті відчула, як мої щоки почало зрадницьки заливати гарячим рум’янцем.

— Я цього не казав, ти сама це озвучила.

Його очі на кілька секунд зблиснули якимось дивним, незрозумілим мені вогнем.

— Гаразд, — видихнула я. — Але май на увазі, що я не пушинка.

Проте слова про вагу його аж ніяк не зупинили, і Давид упевнено опустився в упор лежачи на підлогу. Я розчаровано зітхнула й обережно влаштувалася на його спині. Моє серце шалено калатало об грудну клітку від такої близькості.

— Готова? — запитав він, повернувши голову вбік.

— Угу.

Я притискалася до нього дедалі дужче, поки його тіло ритмічно опускалося до підлоги й знову піднімалося вгору. Мені інколи здавалося, що стукіт мого серця лунає значно голосніше за його власне дихання.

— Ти в нормі? — запитав він, навіть не думаючи зупиняти темп.

Іноді його раптова турбота здавалася занадто солодкою.

— Так. Чому ти питаєш?

— Ти просто дуже голосно дихаєш мені в шию.

Я роздратовано насупила брови.

— Якщо ти скажеш ще бодай слово, я негайно злізу, і будеш віджиматися сам.

Схоже, ця маленька погроза подіяла, бо Давид слухняно мовчав, аж поки не закінчив підходи.

— І не така ти вже й важка, — промовив він, не відводячи від мене пильного погляду, коли я нарешті підвелася.