Глава 11

Аліса

Зранку я прокинулася з жахливим головним болем і геть без бажання вилазити з ліжка. У голові стукотіло так, ніби там хтось несамовито барабанив. Наступного разу, коли вирішу так напитися, обов'язково згадаю сьогоднішній ранок і це пекельне похмілля.

Я насупилася, опустивши погляд на простору футболку, в яку була вдягнена. Щосили намагалася згадати, коли встигла перевдягнутися, але в пам’яті все було розмито… Пам’ятала лишень смутно, як Оля зі Святославом поїхали, а я залишилася в барі чекати на Давида.

Коли я заплющила очі, у думках сплив спогад, як він ніс мене на руках до будинку й запевняв, що не збирається мене звільняти. Заспокоювала думка, що мені не доведеться шукати нову роботу. Хто б що не казав, а я справді була рада працювати поруч із Владом.

Спустившись на перший поверх, я попрямувала до кухні. У роті пересохло, дико хотілося пити. На самому порозі я різко зупинилася, побачивши Давида. Він зазвичай ніколи не затримувався вдома так довго.

— Ти як? — запитав він, перевівши всю увагу на мене.

Я мимоволі позіхнула.

— Голова розколюється, — промовила я, обережно торкнувшись пальцями скроні. Навіть цей легкий дотик віддався болем.

— Уляна Михайлівна залишила тобі пігулки, — Давид кивнув на стільницю. — Сказала, що вони мають допомогти.

Я стримано кивнула. Уляна Михайлівна була дуже доброю до мене. Мене інколи навіть засмучувало, що вона приходить лише двічі на тиждень, аби прибрати в будинку. Вона надзвичайно мила та мудра жінка.

Відчинивши шафку, я взяла склянку й підставила її під кран, щоб набрати води. Мене не відпускало одне запитання. Не знала, чи варто його озвучувати, але все ж невпевнено запитала:

— Ти не їдеш до офісу?

— Ні. Сьогодні вирішив попрацювати з дому, — сказав він, поставивши чашку в посудомийку.

Я обернулася й притулилася спиною до стільниці.

— Якщо ти залишився тільки через те, що не хотів залишати мене саму, то не варто. Зі мною все гаразд, — запевнила я його і миттєво скривилася, відчувши черговий напад болю.

— Я вже повідомив Владові, що тебе сьогодні не буде, — натомість спокійно зауважив він.

Давид уже збирався йти, коли я тихіше додала:

— Дякую тобі... за те, що оплатив лікування батька.

Він завмер на місці й озирнувся на мене через плече. Я думала, що він бодай щось відповість, але натомість Давид просто ледь помітно кивнув і пішов, зачинивши за собою двері.

Через годину біль як рукою зняло. Я почувалася набагато краще. Взявши чергову книжку з бібліотеки Давида, я зручно вмостилася на дивані у вітальні. За читанням навіть не помітила, як здолала понад половину роману. Хоч сьогодні я й не була в офісі, але все одно встигла підготувати та відправити звіт. Влад у відповідь ще й пожартував, що ми з Давидом дуже пасуємо один одному. Я такий гумор не оцінила. Нас пов'язує контракт лише на шість місяців, а потім наші шляхи назавжди розійдуться.

Від того, що я довго сиділа в одній позі, тіло починало затікати, тому я вирішила, що на сьогодні читання досить. Я закрила книжку й затисла її під пахвою.

За весь день ми з Давидом майже не перетиналися, хоч і перебували в одному домі. І все ж мені досі було неймовірно соромно перед ним за свою вчорашню поведінку. Я ніколи раніше так поводилася, але образа й гнів тоді остаточно взяли гору.

Я зупинилася, коли побачила незнайому білявку, що крутилася біля дверей кабінету Давида. Я впізнала її — це була та сама журналістка. Мене неабияк здивувала її поява в будинку. Як я помітила раніше, Давид завжди гостро реагував на її присутність.

Тихими кроками я спустилася сходами й, проходячи повз комод, залишила на ньому книжку. Відчинивши двері, я вийшла на задній двір. Глибоко вдихнула свіже повітря й вирішила трохи прогулятися. Я підійшла до басейну на задньому дворі маєтку. Зараз було холодно для купань, голі дерева тільки-но почали одягатися в зелене листя. Коли дмухнув пронизливий вітер, я мимоволі обійняла себе руками за плечі.

— А ти непогано тут облаштувалася, — почула позаду різкий жіночий голос.

Я розвернулася й побачила перед собою непрохану гостю.

— Ти щось хотіла?

— Давид тебе просто використовує, — голосно промовила вона. Мої брови від подиву злетіли догори. — Він не здатний покохати таку, як ти.

Мене здивувала її самовпевнена заява, але водночас потішив той факт, що ми з Давидом поводимося настільки природно, що навіть репортерка не відчула фальші. Схоже, журналісти не такі вже й проникливі, щоб розрізнити, де правда, а де брехня. Або з неї просто нікчемний фахівець.

— Мені не цікава твоя думка щодо нас, — відрізала я.

— Хочеш, дам тобі пораду? — Журналістка презирливо окинула мене поглядом. — Забирайся звідси й дай нам спокій.

— Вам? — перепитала я і ледь не розсміялася їй в обличчя.

— Ми кохаємо одне одного, — заявила вона.

На мить у моїй голові майнула тривожна думка: А якщо вона каже правду? Проте сумніви одразу розсіялися, щойно я згадала її останній візит до кабінету Давида. Давид... Я на мить замислилася. Що вона взагалі тут робить? А раптом він сам її покликав? Я не бачила його від самого ранку, тому не знала, де він і чим зайнятий. Тієї миті я відчула, як остаточно заплуталася у власних здогадках.

Журналістка зробила крок у мій бік.

— Що, прийшло розуміння?

Мене починало нудити від її зверхнього тону. Я вирішила чітко дотримуватися нашої з Давидом легенди, щоб не підставити нас обох.

— У це мало віриться. Я чудово пам’ятаю, яким зневажливим поглядом він дивився на тебе. Якщо в нього колись і були до тебе почуття, то вони давно згасли, — її губи стислися в тонку лінію. Я гордо підняла голову й наступні слова промовила ще впевненіше: — І я бачила, як ти щойно намагалася нишком пробратися до його кабінету. Давиду це явно не сподобається, коли я йому про це розповім.